— Ти тут, Ксав'є?
Мірбель ступив у пітьму, навпомацки, витягнувши руки вперед.
— А, ось де ти...
— Випустіть його, Жане, це надто жорстоко... Вони стояли майже впритул один до одного.
— Ти в цьому винен,— тихо сказав Мірбель,— через тебе я озлобився.
Ксав'є запитав:
— Що я вам зробив?
Жан, сміючись, повторив запитання:
— Що ти мені зробив? Ти мене питаєш, що ти мені зробив?
— Хоч би яка була моя вина, малий невинний. Мірбель усе ще сміявся.
— От-от! Невинні й розплачуються за всіх — це ж основа вашого вчення... Та ти й сам розумієш, хлопець у такому стані здатний на все. Якщо станеться нещастя, ти собі ніколи не простиш...
Ксав'є відштовхнув Мірбеля і пройшов у їдальню. В бібліотеці панувала мертва тиша.
— Ролане! — гукнув він, але ніхто не озивався, і він знову благально покликав:— Скажи хоч слово, тільки одне слово...
Ззаду пролунав сміх Мірбеля:
— Він удає, ніби здох.
Ксав'є затарабанив кулаками у двері. За дверима почувся спотворений люттю голос:
— Одчепіться од мене!
Ксав'є полегшено зітхнув. Малий там, живий.
— Ну от, маєш! — вигукнув Мірбель, усе ще сміючись. Ксав'є мовчки взяв зі столу в передпокої свічник.
— Швидше б скінчилася ця ніч, так погано почата,— промовив він.— Завтра подивитесь на це іншими очима, і в вас озветься жаль...
— Жаль? До кого? До цієї комахи, котрої навіть не маєш права розтоптати?
— О, ні,— урвав його Ксав'є,— ви йому не бажаєте нічого лихого, ви не зробите йому нічого лихого: адже рано чи пізно і нас із вами спіткає та сама доля, що і його...
— Ідіот! — пробурчав Мірбель.— Але придивись до нього: він уже мужчина, обожнює Домініку, а тебе ненавидить... і це в десять років! До речі, я гадаю, що діти, яких приводили до Христа, мали не більше чотирьох-п'яти років. Як ти гадаєш?
Ксав'є не відповів, він збіг по сходах і грюкнув за собою дверима. Він не міг слухати, коли Мірбель говорив про Христа, навіть як той і не блюзнив. Він сів на стілець, щоб "подумати", як казав, коли був школярем. "Що ти тут робиш один, чого не граєшся?" — "Думаю про всяку всячину..." Йому хотілося б думати лише про Домініку. Але він не поїде до неї доти, доки не передасть Ролана у надійні руки. А може, забрати його з собою? Щоб знову побачити Домініку, Ролан, звичайно, піде з ним хоч на край світу... Але дім Дартіжелонгів такий негостинний. Не губити хлопця з очей — це все, що він може поки для нього зробити. Ксав'є пильно дбатиме про його інтереси. Не треба заглядати далеко вперед. Треба робити те, що необхідно сьогодні, зараз, тут: не кидати Ролана ані на день, ані на годину, ані на секунду. Краще вмерти, ніж кинути його напризволяще. "І навіть якщо всі змовляться викинути його на брук, я буду вірним його сторожем".
Заспівав півень, обманутий яскравим світлом місяця. Над Ларжюзоном стояв безперервний зойк — стогін лісу. Звук цей не затихав і не наростав, наче рівна скарга незліченної юрми, де ні одне серце не лементує голосніше за інше. Шкода й молитися: перед очима стояв Ролан, а за ним Домініка — всі його думки були зосереджені лише на цих двох обличчях. Тоді він дістав з кишені ланцюжок чорних пацьорок, цей найостанніший, найсмиренніший, найганебні-ший засіб змусити себе молитися в ті хвилини, коли найменше відчуваєш себе здатним до цього. І тіло взяло гору над непокірним духом. Монотонний ритм молитви злився зі скаргою парку, де гуляв західний вітер. Він слухав, як зачиняються і грюкають двері, як біжить вода з крану, як стукає віконниця, потім хтось закріпив її на гачок. Він розпізнав кроки Мішель — вона спускалася сходами. Мабуть, вона ішла впевнитися, що в бібліотеці нічого не сталося. Вона одразу ж піднялася до себе і замкнула двері на засув.
Коли дім заснув, Ксав'є взяв коробку сірників і, роззувшись, вийшов у кімнату. Не рипнувши жодною мостовиною, він дістався у вовняних шкарпетках до бібліотеки і припав вухом до дверей. Спершу йому здавалося, що в кімнаті нікого нема. Але зрештою він уловив тихе зітхання, потім якесь незрозуміле слово уві сні. Ксав'є лише хотів переконатися, що хлопець тут, що він живий і, здається, спокійно спить. Вернувшись до передпокою, Ксав'є потупцяв трохи на місці, не знаючи, на що зважитися, потім тихо відчинив надвірні двері, і йому в обличчя війнуло гірким вогким вітерцем, його обдало дрібними водяними бризками.
Кам'яні плити холодили роззуті ноги. Він спустився сходами в парк. Жорства на доріжці боляче кололася. Він обійшов дім і побачив, що вузьке вікно книжної відчинене. Каміння цоколя утворювало тут виступ, і поряд з вікном проходила ринва. Аби він був спритніший, то міг би легко по ній відряпатися. Але йому, звичайно, і пробувати не варто. І тут Ксав'є пригадав, що біля шпалер городу стоїть драбина. Город був далеченько від дому, на осушеному болітці край парку. А втім, дістатися туди навіть у самих шкарпетках дрібниця, ось тільки важко буде поночі притягти драбину. Та що там! Щонайбільше півкілометра... Ксав'є рушив алеєю, після жорстви пісок видався йому оксамитним килимом, хоча іноді в ноги впивалася то суха соснова глиця, то гострий шматочок кори, і він мимоволі скрикував. Обережно посуваючись, він дивився не під ноги, а вгору, бо орієнтувався лише по верхах дерев,, що облямовували алею. Він не думав ні про Домініку, ні про Ролана, а тільки про драбину біля шпалери, яку городник, може, вже й забрав. Коли він підійшов до низинки, де був город, ноги тут же відчули холод мокрої трави. Очі його вже призвичаїлися до темряви, і він зразу ж побачив драбину. Вона здалася йому і довшою і куди важчою, ніж він уявляв. Він узяв її під пахву, ледве дотягнув до алеї, а там завдав на плечі, та скоро вибився з сил і поволік її за собою.
Тепер дивився він не на вершки дерев, а в землю. Кожен крок озивався болем у натруджених ногах. Ксав'є часто спинявся, щоб перекласти драбину з плеча на плече. Потім, сам того не помічаючи, зійшов з алеї, довгенько не міг її знайти, і гілля дроку, і соснові шишки, надгризені білками, до крові роздирали йому шкіру. Вибравшись нарешті на алею, він вжахнувся від думки про те, скільки йому доведеться тягти драбину в цій пітьмі до будинку... Звісно, головним залишалася Домініка, їхня любов, його покликання і сумніви, що завжди катували йому душу. Проте цієї ночі він катував свою плоть. Голгофа! Скільки він про це говорив, скільки, як йому здавалося, думав, але ось раптом у кромішній пітьмі цієї вогкої і студеної ночі він виявив — ніколи він як слід не розумів, що значить нести свій хрест, поки не зазнав цього на своїй шкурі. Ні, хрест — це не знехтувана любов, як він собі раніше уявляв, не непереборна жага, не приниження й поразки, це реальний дерев'яний брус, що давить на стерті до крові плечі, і ще це гостре каміння, і ця вибоїста земля, які зараз здирають йому шкіру на ногах. Напружуючи останні сили, він посувався вперед, і йому марилося, ніби перед ним маячать чиїсь худі плечі. Він чітко бачив кожен хребець, обтягнуті шкірою ребра, які здіймав переривчастий подих, і лілові рубці від ударів батога: невільник усіх часів, невільник одвічний.