— Вона послала мене по вас...
— То чому ж ти не покликав мене?
Не відповідаючи, той одвернувся до стіни. Ксав'є поклав долоню на велику, коротко стрижену голову, але Ролан відсунувся. Уже ревнощі, Боже мій! Ксав'є перейшов їдальню і втрапив до маленької кімнатки, званої в Ларжюзоні бібліотекою, хоча на полицях стояли тільки оправлені комплекти журналу "Світ в ілюстраціях" за багато років. Побачивши Ксав'є, Домініка не поклала трубки, а лише подала йому знак залишитися.
— Домовились. Ми оплатимо й дорогу назад... Так, за нічною таксою...
Ліва рука її була простягнена до Ксав'є; повагавшись якусь мить, він стис її. Домініка поклала слухавку. Обійнявши її однією рукою, Ксав'є другою пригорнув її голову до свого плеча, щоб їхні вуста не зустрілися. Об шибку билася велика осіння муха. Стільниця, за якою діти сімейства Піян споконвіку готували літні завдання, була суціль укрита озерцями вицвілих чорнильних ляпок і подряпана ножиком контурами якихось звірів — цими нерозгаданими ієрогліфами безповоротного дитинства. Домініка підняла голову з його плеча і прошепотіла:
— Будьмо розсудливі... Хіба можна бути вільнішим, ніж ви? У двадцять два роки ви ще маєте право жити в батьків. Будете слухати лекції. Зрештою, ви — студент... Ну, а я... Я не можу посваритися з старою. Я завдячую їй місцем вчительки в парафіяльній школі. Адже в мене брат на руках. О! Перехитрувати її годі. Але, дякувати Богові, вона більше вже не виходить з дому сама, цілі дні сидить у кріслі... Ну, скажіть же хоч що-небудь...— додала вона нетерпляче й ніжно.
Він прошепотів:
— Я вас слухаю...
1 Життя, втіхо і надіє наша, слався! До тебе волаємо, вигнані сини Євині. По тобі тужимо, стогнучи і плачучи... (Латин.)
— Я помилилась,— заговорила знову Домініка,— погодившись ради ощадливості оселитися в мадам Піян.
Ксав'є сказав, що так воно, мабуть, і краще...
— Та що ви! А втім, я маю приятельку, яка в разі чого пустить нас до себе в кімнату...
Фатальні слова! Домініка це зрозуміла надто пізно. Ксав'є одійшов од неї, і вона не пробувала наблизитися до нього знов.
— Ні, ні, ми бачитимось на вулиці.— Вона силкувалася виправитися.— Знаєте, мені нічого не треба, аби тільки не втратити вас...
Вікно в книгозбірні було вузьке, до того ж смеркало, він бачив лише її волосся, різко окреслені вилиці й оголені до ліктя руки. Він наслухав, як у шибку б'ється муха, і відчував запах старого чорнила й цвілого паперу — запах цієї хвилини, яку він пам'ятатиме аж до смерті. Він примружив очі, вона не сміла ворухнутися, зітхнула:
— Вас ніби хто зурочив... Він не озвався, і вона додала:
— Може, це просто шаленство...
— Так,— сказав він тихо,— шаленство.
— Дарма, вилікується. Я вас вилікую.
Вона підійшла ближче, але не торкнулася його, тільки запитала:
— Ви любите мене?
— Як нікого на цьому світі.
— То в чому ж річ? — заблагала вона.
Але він не сказав їй ні єдиного слова, не відповів ні єдиним жестом. Так стояли вони в сутіні і не рушали з місця, навіть коли в їдальні пролунав стукіт ціпка Бріжітти Піян. Стара штовхнула двері книжної, бібліотеки, їй вистачало одного погляду, щоб зрозуміти, що молодих людей, які стоять на відстані, необорно надить одне до одного.
— Довго ж ви телефонуєте, дитино моя.
— Ми розмовляли,— сказала Домініка.
— Але речі ще не спаковані. Я не хочу, щоб ми залишилися тут ночувати. Повечеряємо в дорозі, якщо ви дуже голодні.
Здавалося, стара зовсім не сердита і навіть відійшла вбік, даючи дорогу Домініці. Вона почекала, поки дівчина перейшла їдальню, і тільки тоді обернулася до Ксав'є:
— Не знаю, далебі, що мені сказати вашій бідолашній матінці, бо вона напевне питатиме про вас.
Він бачив тільки цю масу, це задраповане темним крамом дебеле тіло і білясті плями лоба і щік. Він чув сопіння цієї старої загнаної кобили. І все ж — це він гостро відчував — од неї віяло крижаним холодом, вона вся була величезним згустком ненависті.
— Подумати лишень, мадам Дартіжелонг вірить, ніби я можу вам чимось допомогти, а ви ось до чого докотилися.
Ксав'є нічого не відповів цій істоті без статі й віку, він ніби випав з часу. Він марно намагався відмахнутися від трьох слів з "Страстей Господніх", які не йшли йому з думки:
— Jesus autem tacebat...1
І теж мовчав, тоді як ця Парка вирекла добре виважені фрази:
— Гадаю, моя люба дитино, ви не випадково зустріті, близьку вам душу і не випадково до неї потяглися. Не думаю, щоб він міг багато вам зашкодити. Подумати, не минула ще й година, як мене це стривожило! А тепер я глибоко переконана... чого я зрештою — заспокойтеся — не звірю вашій любій матусі... я переконана, що вже не можна чимось зашкодити. Жан і ви — ви обидва — точите з себе отруту.
Вона чекала від Ксав'є якихось слів, але він стояв мовчки, ніби самотнє деревце вночі.
— Правда, я забираю звідси вашу пасію, отож, може тепер вам стане нудно і довго ви тут не затримаєтесь... Але я повертаюся до свого запитання: що мені сказати вашій бідолашній матінці?
— Правду, мадам Піян, якщо ви її знаєте.
Такої відповіді стара не чекала. Вона рушила була до дверей, але зупинилася.
— І попри все, що я вам сказала, не впадайте в розпач. Ви ще молодий. Нічого ще не втрачено. Я молитимусь за вас.
Його вперта мовчанка тепер уже тривожила її. Вона повторила з притиском:
— Зрештою я можу помилятися щодо вас.
Він одвернувся. Бріжітта Піян вийшла з кімнати навпомацки, як сліпа, перейшла вітальню, потім раптом вернулася назад. Двері книгозбірні стояли відчинені. Вона не зразу побачила Ксав'є і здивувалася, куди він міг подітися. Ах, ось він — ця темна брила на підлозі. Ксав'є стояв навко
1 А Ісус мовчав (латин.).
лішках, уткнувшись у долоні, покладені на край столу, плечі його похилилися, ніби їх давив незмірний тягар.
— Найгірше, Мішель, найгірше з того, що я зробив, що задумав з холодним серцем і вже почав виконувати...
— Не розповідай мені цього.
— Навіть коли я хотів розповісти, мабуть, не знайшлося б слів. Коли я був на сповіді, я не міг розтлумачити священикові, в чому річ... Ти знаєш, Мішель, я завжди ненавидів Ролана. Ти хотіла його всиновити, бо вже втратила надію стати матір'ю. Він був заразом і живим докором мені, і злою насмішкою. І от Ксав'є, покрутившись між нами, саме на ньому зупинив свій остаточний вибір! Причому не з веління серця, принаймні в перші дні, а лише тому, що малому загрожувала така сама доля, що й кошенятам, яких я утопив на другий день по нашому приїзді сюди. Ради цієї жалюгідної істоти Ксав'є зрікся свого земного щастя, зрікся Домініки, ради нього він пожертвував Домінікою... А я? Ким я був для нього? Хіба що одним із знарядь тортур. Я був часткою його хресних мук. Зрозумій мене: річ тут не в ревнощах, притаманних і приязні, і любові. Це зовсім щось інше. І тоді я надумав собі...