йому не подобається в Ларжюзоні? Ролан ніби не зрозумів запитання. На гілку бузини, зовсім близенько, сіла бабка з блакитно-ліловими крильми. Він потягся до неї рукою і раптово різким порухом ухопив її за тремтячі крильця великим і вказівним пальцями і крикнув:
— Попалася! — і билинкою полоскотав бабці черевце.— У неї щипчики на кінчику хвостика. Але мене ти не вщипнеш, бабко!
— А там, куди ти переїдеш, теж село? Там будуть тварини?
Хлопчик відповів, що не знає, невідривно дивлячись, як комаха ворушить лапками і звивається своїм довгим кільчастим тільцем.
— А чому ти не зостанешся в Ларжюзоні?
Ролан розтулив пальці: бабка пурхнула не зразу. Він сказав:
— її звела судома.
Але Ксав'є знову наполегливо спитав, уперше назвавши його на ймення:
— Ролане, скажи, чому ти не зостанешся тут? Той здвигнув плечима.
— Я їм остобісів.
В його голосі не чулося ні смутку, ні злості, ані жалю. Він просто констатував, що в Ларжюзоні він усім набрид.
— Але ж мадемуазель Домініка тебе дуже любить? Він уперше підвів очі на Ксав'є.
— Вона теж тут не залишиться. Бо...— додав він і за-тнувся.
— Бо... що? — даремно допитувався Ксав'є. Хлопчик уже не озивався. Він знову присів, скулився,
повернувшися спиною до Ксав'є, а той наполягав:
— Мадемуазель Домініка мила, чи не так?
— їй треба було вернутися до школи другого жовтня,— сказав хлопчик,— але їй дали відпустку через плеврит...
— У неї плеврит?
Ту мить, знуджена чеканням в алеї, до них підійшла Мішель і зі сміхом спитала:
— Ви покинули мене заради цього карапуза? Ви, певно, любите дітей, але попереджаю вас: з цього хлопця пуття не буде. Я робила все, що могла...
Знизивши голос, він сказав обурено, що негарно так говорити при дитині. Вона не розсердилася.
— Запевняю вас, він нічого не розуміє. Промочиш ноги, так тобі й треба! — додала вона, повертаючись до Рола-на.— Адже в тебе немає інших черевиків.
У Ролана змінився вираз на обличчі, воно одразу зробилося затятим і замкнутим. Ніби комаха, що вдає з себе неживу. Вернувшись до струмка, Ролан знову сів навпочіпки.
— Я обожнюю дітей,— сказала Мішель.— Але цей... Ролан позбавлений усякого чару... Ні, запевняю вас, він зовсім нецікавий...
Вони вернулися на алею. Помовчавши, Ксав'є сказав:
— А ось мені він цікавий.
— Але ми не для того зустрілися сьогодні вранці, щоб говорити про нього. То як же: ви їдете чи зостаєтеся?
Вона зупинилася посеред алеї і, нахилившись до Ксав'є, стала його розглядати, ніби збиралася витягти йому з ока порошинку. А він помітив, що в неї на носі чорний вугор, у куточках рота залягли дрібненькі зморшки, а на занадто повній шиї червоніє слід від прищика.
— Це вам вирішувати, а не мені, я у вашому домі, мадам. Якщо ви побажаєте, я сьогодні ж поїду.
— О ні! — заперечила вона.— Це не в традиціях Ларжю-зона! Ми все-таки гостинніші.
Вона засміялася, і він побачив у її роті матовий, синястий зуб.
Ксав'є мовчав. Він простував поряд із нею, але краще б він пішов геть. Вона раптом скрикнула:
— Так, я не мала рації! Я не мала рації...— Ксав'є ніби прокинувся і глянув на неї.— Я не мусила б так говорити при малому. Прошу пробачити мені, месьє. Я ніколи не вміла розмовляти з дітьми. Цього навчаєшся, мабуть, зі своїми. А я...
"Аби тільки вона не розплакалася",— подумав він. Але вона не заплакала.
— Якщо ви вирішите зостатися, то тільки ради нас, щоб нам допомогти,— тепер я певна цього. Але тоді вам треба знати нашу історію від самого початку. Ми покохалися майже дітьми... Який був Жан у п'ятнадцять років, яке це було диво-дивне!..
— Я вчився в тому самому колежі, що й він, тільки на десять років пізніше,— сказав Ксав'є.—Але й при мені ходили легенди про Мірбеля, про його бунт, про ті кари, якими опікун силкувався його приборкати...
— Справжня драма розігралася між ним і його матір'ю. Він любив її без тями. Вона була страшною жінкою... А головне, вона йому відкрила... Ні, я не маю права розповідати вам це. Ви вірите,—раптом запитала вона,— що він коли-небудь зцілиться?
Але Ксав'є не слухав Мішель. Він дивився на Домініку, яка йшла до них, тягнучи за руку хлопця: той схлипував, увесь умазаний у болото.
— Не розумію,— зітхнула Домініка,— як він примудрився впасти в такий струмочок і так уробитися.
Гикаючи з холоду, Ролан пояснював Домініці, що хотів перебратися на той бік.
— По тій переправі, яку ми вчора з вами спорудили, пам'ятаєте? Але каменюка перевернулася...
— Ну, що ж,— роздратовано сказала Мішель,— підіть його переодягніть.
Дівчина заперечила:
— Я йому не нянька. А втім, чи ж він хоч має в що перебратися?
— Тоді хай обсохне. Зараз не холодно. Сядь на сонечку і не заважай нам.
— Ні,— втрутився Ксав'є,— так не можна. Я його вимию,— він узяв малого за руку і додав:—Мені не звикати, в недільній школі на мене часто полишали по п'ятдесят дітей. Веди мене до твоєї кімнати, малий.
— Я піду з вами,— заявила Домініка.
Він почав запевняти, що не варто турбуватися, що він сам добре впорається.
— Невже ви думаєте, я вам не поможу?
— Я теж піду,— сказала Мішель.
Вчотирьох вони вернулися до будинку. Ксав'є і далі тримав Рола на за руку. Жінки йшли слідом. На кам'яному ґанку, в плетеному кріслі, засідала закутана у велику шаль Бріжітта Піян, очі її, як завжди, були приховані темними окулярами, на ногах лежав плед; обік неї стояв Жан де Мірбель.
— Скільки разів мені повторювати, серце моє Домініко,— заволала вона,— що я викликала вас у Ларжюзон не на те, щоб ви возилися з цією дитиною! Пані де Мірбель узяла його на свою відповідальність! І нема чого звалювати його на інших.
— Цього разу я сам подбаю про нього, мадам... І Ксав'є засміявся. Домініка сказала:
— Я пройду вперед.
Дверей з передпокою вони не зачинили. Мірбель подивився їм услід.
— Куди вони йдуть? — запитала стара.
— До Домініки,— сказала Мішель.— Я чую їхні голоси.
— Маю надію,— загримала Бріжітта Піян,— що в нього не стане нахабства зайти до її кімнати... Це вже було б занадто!
— Не хвилюйтеся, мадам,— сказав Мірбель,— з ними Ролан.
— А я ні на що не натякала,— запевнила Бріжітта Піян і важко опустилась у крісло,— вони обоє, як він, так і вона, нездатні...