Професор підняв руку і вже розкрив було рота, щоб заперечити це безпідставне твердження, але Андрій вчасно зупинив його, вхопивши за лікоть.
— Послухаємо ще,— прошепотів він на вухо Данилові Івановичу.— Бачте, і тут є такі, що не вірять в можливість життя на інших планетах.
Тим часом заговорив другий промовець, з лівої трибуни.
— Вельмишановні друзі добре знають, скільки довгих років ішла підготовка до передачі світлових сигналів на Землю. І це в нас, де наука набула такого грандіозного розвитку. Що ж говорити про Землю, розвиток якої, як можна припустити, набагато відстав? Безперечно, в наступне велике протистояння ми одержимо відповідь на наші сигнали, бо — я певен — планета ця заселена розумними істотами!
— Ні! З цим погодитись не можна,— заперечив перший.— Доказів про наявність життя на Землі нема!
— Але ж немає доказів, які свідчили б і про відсутність життя! — вигукнув другий.
— Доказом є те, що немає доказів...
Промовці сперечалися довго й запально.
Андрій і професор, що принишкли в кінці залу за товстою колоною, вражено слухали цей диспут і не знали, що їм робити. Чи доречно втручатися? Андрія наче за язик хто сіпав — так хотілося гукнути: "І в нас є такі, що не вірять у життя на Марсі!" Але, глянувши на Данила Івановича, стримався. Незручно виставляти шановного професора на посміховисько.
Опоненти сперечалися, а зал мовчав. Ні оплесків, ні вигуків. Мовчанка. Це здивувало мандрівників, і вони почали придивлятися до похилених кудлатих голів.
— Сплять! — прошепотів професор.— Усі сплять! Ходімо звідси, бо й нам треба відпочити. Чуєте, дорогий? Чи ви теж спите?
Щось шарпнуло Андрія, і він... прокинувся. Професор торсав його за плече:
— Задрімав, Андрійку? Ну, й що тобі приснилось?
— Ех, дідусю,— промовив Андрій, потягуючись.— Я побував на Марсі...