Розумець відриває погляд від червоної аварійної кнопки, обертається і йде до телескопа. На обличчі в професора — іронічна усмішка. Здається, навіть срібна борода його посміхається. "Ну, гаразд, шановний учителю,— незлобно думає Андрій,— ще побачимо, на чиєму боці правда!"
Диск Марса займає величезну частину неба. Крізь рідку пелену марсіанських хмар Андрій бачить-таки канали! Вони тягнуться аж від сліпучо-білої полярної шапки...
— Це хмари вам заважають, Даниле Івановичу, хмари! Ну, звичайно, і невір'я. От вирішили ви, що життя на Марсі немає, а тепер і не хочете відступитися...
Професор кладе на Андрієве плече руку.
— Це ви, юний астрономе, вбили собі в голову, що там життя, канали, міста, а зараз кожну пляму бгаєте у свою схему. Ні, дорогий, в науці так не можна...
Андрій важко зітхнув. Скільки разів доводилось йому вислуховувати ці промови про науку і фантазію, про сувору перевірку здогадів! Ну, нехай раніше, на Землі, це, може, й було виправдано. А тепер, коли вони вже в сфері тяжіння Марса? Та треба бути сліпим, щоб не бачити... або не вірити баченому! Зрештою, це починає дратувати Андрія. В ньому наростає протест.
— А що — впевнилися, дорогий? — схиляється до нього професор, та так близько, що торкається бородою його обличчя.— Я бачу, що вас переконають хіба що телевики. Фотографія — то вже доказ незаперечний. Та це ми розглянемо, коли повернемось на Землю. А зараз дозвольте мені сісти за інструмент.
"Ото ж бо й є: коли повернемось...— думає Андрій, встаючи. А може статися й таке, що ми не повернемось!"
Не відриваючись від окуляра, професор заговорив знову:
— Де ви тут бачили хмари, друже? Це поверхневі утворення вводять вас в оману. Нерівномірність освітлення... Ось погляньте ще раз.
Андрій знову дивиться в телескоп.
— Даниле Івановичу... Якраз супутник підійшов — Фобос! Ой, що я бачу! Поверхня його наче відполірована... Ілюмінатори... Та він же штучний, цей супутник! Не вірите! Подивіться.
Старий сідає і мовчки дивиться. А тоді каже:
— Фобос — штучний супутник? Я цього не бачу.
— Але ж поверхня, поверхня відполірована! Ще й ілюмінатори величезні...
— Це так лише здається. То гра світла.
— Але ж Фобос дуже близько до поверхні Марса, — не відступає Андрій. — Яка віддаль?
— Шість тисяч кілометрів.
— От бачите! Хіба є ще біля якоїсь планети такий близький природний супутник?
— Нема,— невдоволено відповідає професор,— але це не означає... Ну, та я знаю вас, юначе, ви завжди фантазували.
"Гаразд! — спохмурнів Андрій. — Побачимо".
Хапаючись за поручні, він обережно наблизився до аварійної кнопки.
Вона здавалася йому гарячою-гарячою. Аж пашіла. Припече палець? Нехай, він все одно натисне! От буде ракета над полярною шапкою, тоді й... Чи, може, не треба? Професор образиться... Окрім того, залишатися на Марсі назавжди немає бажання. Але чому назавжди? Незабаром прибуде інша ракета. Через рік-два. Невже марсіани зустрінуть нас вороже?
— Легенда про існування марсіан,— ніби вгадавши хлопцеві думки, заговорив професор,— це плід людської фантазії. На те вона й фантазія, щоб фантазувати. Ага, от вам і "шапка", дивіться!
В цю мить Андрій здійняв руку і з силою натиснув кнопку. Кабіна схитнулася, закружляла...
— Що ви зробили? — вигукнув професор.— Що ви накоїли?!
Кабіну хитало, мов парусник під час шторму. Андрій і Данило Іванович попадали на підлогу. "Чи далеко ще до поверхні? — лихоманила хлопця думка.— Хоча б дідусь витримав удар! А що коли справді не сніг, а іній, тоді кабіна розлетиться на друзки. Атмосфера як не як — розріджена, спуск не такий, як на Землі. Невже не витримає?..."
Падіння тягнеться цілу вічність. Хлопець хоче підвестися, глянути в ілюмінатор, але не може. Все тіло пройняла лоскітлива млість, не можна поворухнути ні рукою, ні ногою. Всі думки витіснило тривожне передчуття удару. Андрієві чомусь здається, що від сильного зіткнення з планетою він розлетиться снопом іскор.
Нарешті поштовх, м'який, плавний. Тиша — аж у вухах дзвенить. Уже?
Андрій боязко підводиться, чапає до ілюмінатора.
— Даниле Івановичу! — гукає до професора. Старий лежить на підлозі, мабуть, "слухає джмелів". — Даниле Івановичу — сніг! Ось подивіться — сніг!
Професор розплющує очі, мацає голову.
Андрій допомагає йому звестись на ноги, бере за лікоть і підводить до люка.
Вони стрибають униз і по пояс загрузають у снігу.
Андрій переможно поглядає на Данила Івановича: "А що я казав?"
Навколо пустельно. Тільки десь на самому обрії чорніє малесенька цятка. Що воно?
Глибоко загрузаючи в сніг, мандрівники пробираються вперед. Цятка росте, стає чіткішою.
— Залишок невивітреної скелі, — каже професор.
Хлопець заперечує.
Ну, звичайно, Андрій має рацію. Коли вони підійшли ближче, то побачили високу кам'яну споруду з масивними дверима, до яких вели широкі сходи. Андрій запитливо поглядає на Данила Івановича, але той, розгублений, мовчить.
"Іній! Мертва планета!" — пригадались Андрієві його слова.
Двері самі відчинилися і пропустили космонавтів до просторої, залитої червонуватим світлом зали. Там було повно марсіан: вони сиділи на зручних стільцях і мовчки слухали промовців, що по черзі говорили з двох трибун.
Марсіани, як і передбачав Андрій, дуже скидалися на людей. Вони не помітили посланців Землі і продовжували засідання.
— Шановні колеги,— урочисто казав промовець, що стояв на правій трибуні,— всі ви були свідками наших грандіозних заходів по налагодженню зв'язків із Землею. Ми збудували колосальну за своїми розмірами систему рефлекторів і підключили до неї всі наші енергетичні джерела.
"Он, значить, що! — радісно посміхнувся Андрій.— Світлі смуги, які я спостерігав, були сигналами з Марса!"
А промовець вів далі:
— Пройшло вже чимало часу. Якби Землю населяли розумні істоти, вони дали б відповідь! Або візьмімо наші штучні супутники. Коли б із Землі велося спостереження неба, ці геніальні витвори давно були б помічені. Земляни здогадалися б, що з такою незначною масою, з таким великим об'ємом і в такій близькості від планети природних супутників не буває. Здогадалися б і якось дали про себе знати. Висновок напрошується сам собою: Земля — мертве небесне тіло.