Коли наставала неділя, його батько, який працював збирачем абонентної плати для "NHK", брав із собою ще малого Тенґо. Це почалося перед тим, як він став відвідувати дитячий садок, і, за винятком особливих недільних урочистостей, тривало до п'ятого класу початкової школи. Вставши о сьомій, батько велів Тенґо чисто вмити милом обличчя, ретельно оглядав його вуха й нігті, одягав в якомога охайніший (але не чепурний) одяг, обіцяючи потім почастувати чимось смачненьким.
Тенґо не знав, чи інші збирачі плати працюють у вихідні дні. Але, наскільки пам'ятав, батько обов'язково працював у неділю. Навіть завзятіше, ніж у будень. Бо в неділю міг застати вдома людей, відсутніх буднього дня.
Було кілька причин, чому він брав його із собою на збирання плати. Перша — не міг залишити вдома самого малого сина. У звичайний день і суботу мав змогу віддати його під опіку дитячого садка чи початкової школи, але на неділю ці заклади зачинялися. Друга — батько вважав за потрібне показати йому, яку роботу виконує. Бо змалку треба знати, як заробляти на прожиток і що таке робота. Самого батька, відколи він себе пам'ятав, привчали працювати в полі навіть у неділю. А коли наставала гаряча пора в роботі, то його й до школи не пускали. Таке життя батько вважав звичним.
Третя, остання, причина була корисливою, а тому найглибше ображала малого Тенґо. Батько знав, що збирання плати стає легшим, якщо разом з ним ходить дитина. Будь-якій людині важко сказати збирачеві плати, який веде її: "Іди собі, бо я не хочу нічого платити". Коли дитина пильно дивиться на неї, більшість платить, навіть якщо не збиралася цього робити. А тому в неділю батько вибирав маршрут, який охоплював квартири, найскладніші для збирання плати. Тенґо від самого початку зрозумів, що йому відводилася така роль, і ненавидів її. І водночас, щоб потішити батька, напружуючи свій мозок, мусив виконував її. Як мавпа вуличного дресирувальника. Якщо батько був задоволений, то цілий день ставився до сина лагідно.
І тільки одне рятувало Тенґо: район, який доручили батькові обслуговувати, лежав досить далеко від їх оселі. Їхній дім містився в передмісті Ітікави, а батько збирав плату в самому її центрі. Так само в іншому місці розташовувалася його школа. А тому якось уникнув домівок його ровесників з дитячого садка й початкової школи. Однак, проходячи центральною торговою вулицею містечка, він іноді натрапляв на них. І тоді мерщій ховався за батька, щоб залишитися непоміченим.
Майже всі батьки його однокласників були службовцями фірм і їздили на роботу до центру Токіо. І вважали містечко Татікава частиною столиці, яку з невідомої причини включили до префектури Тіба. У понеділок уранці його однокласники жваво розповідали, куди їздили й що робили. Мовляв, ходили в парк розваг, зоопарк або на бейсбольний майданчик. Улітку вони їздили плавати на південну частину півострова Босо, взимку каталися на лижах. Їхні батьки прогулювалися на автомобілях або піднімалися в гори. Діти із запалом розказували про свої пригоди й обмінювалися відомостями про різні місця, у яких побували. А ось Тенґо не міг нічого сказати. Він ніколи не милувався гарними краєвидами під час екскурсії, не відвідував парку розваг. Щонеділі, з ранку до вечора, разом з батьком натискав кнопку дзвінка в невідомих домах і, схиляючи голову перед людиною, яка відчинила двері, отримував плату. Траплялися серед господарів і такі, що не хотіли платити, тож доводилося їх залякувати і вмовляти. Якщо знаходився привід, то доходило й до суперечки. Інколи їх облаювали, як бездомних псів. Відкривати однокласникам такі життєві історії Тенґо не міг.
Коли він перейшов у третій клас початкової школи, всім у класі стало відомо, що його батько збирає абонентну плату для "NHK". Можливо, хтось бачив, як він разом з батьком ходив збирати гроші. Так чи інакше, щонеділі, від ранку до вечора, він услід за батьком обходив містечко. Тож, природно, що хтось його помітив, тим паче що тепер сховатися за батька він не міг — був завеликим для цього. Скоріше було дивно, що досі цей факт не розкрився.
Відтоді його прозвали NHK. У товаристві дітей батьків із середнього класу "білих комірців" Тенґо неминуче став "людиною іншої раси". Бо більшість із того, що було звичним для інших дітей, для нього було незвичним. Він жив в іншому, ніж вони, світі й зовсім іншим життям. Учився у школі надзвичайно успішно, вирізнявся серед них і в спорті. Був високого зросту і сильним. Приязно ставилися до нього і вчителі. А тому, хоч і вважався "людиною іншої раси", не був у класі відщепенцем. Скоріше навпаки — в усьому його визнавали першим. Та коли хтось пропонував кудись у неділю піти або запрошував до себе в гості, він не знав, що відповісти. Навіть якби сказав батькові, що цієї неділі учні збираються в домі товариша, то наперед знав, що з розмови нічого не вийде. Завжди наражався на батькову відмову. Мовляв, на жаль, неділя для цього не підходить. Оскільки відмова повторювалася не один раз, то, природно, ніхто його нікуди не запрошував. Він незчувся, як опинився поза будь-якою групою, завжди був сам-один.
Хоч би що сталося, у неділю він разом із батьком з ранку до вечора мусив іти знайомим маршрутом — збирати абонентну плату. Це було абсолютне правило, без жодного винятку чи зміни. Батько не щадив його навіть тоді, коли Тенґо застуджувався і безперестанку кашляв, мав невелику гарячку або розлад шлунку. І тоді, плентаючись за батьком, Тенґо думав: "От було б добре, якби я отак зараз упав і вмер". Якби таке сталося, то, може, батько хоч трохи задумався б над своєю поведінкою — що, можливо, ставився до дитини надто суворо. Однак, на щастя чи на біду, Тенґо вродився надзвичайно здоровим. З гарячкою, з болем у шлунку, з відчуттям нудоти, не падаючи й не втрачаючи свідомості, проходив разом з батьком довгим маршрутом збирання плати для "NHK". І ніколи не скиглив.
Після закінчення війни батько репатріювався з Маньчжурії без жодного гроша в кишені. А народився він у селянській родині третім сином в Тохоку і разом із гуртом земляків перебрався в Маньчжурію на освоєння нових земель. Він не клюнув на урядову пропаганду — мовляв, Маньчжурія — це рай, з просторими родючими землями, де переселенці можуть заможно жити. Від самого початку знав, що ніде на землі немає раю. Та вони всі бідували, жили надголодь. Залишившись дома, в селі, прирікали себе на голодну смерть, бо світ охопила страшна економічна депресія, а безробітних ставало щораз більше. Податися до міста і знайти там пристойну роботу ніхто не сподівався. Тож, аби вижити, не залишалося іншого способу, як перебратися до Маньчжурії. Після того, як селяни-переселенці пройшли попередню підготовку, зокрема навчились користуватися зброєю у крайньому випадку й дістали сякі-такі знання про Маньчжурію, під трикратні вигуки "Бан-дзай!" їх провели з батьківщини і з Дайрена на поїзді відправили до кордону з Маньчжурією. Там їм виділили землю, придатну для обробітку, надали сільськогосподарський реманент і вручили гвинтівки, й вони разом узялися до роботи. Земля виявилася яловою, вкритою камінням, взимку вся промерзала, їсти було нічого, тож переселенці не гребували й м'ясом приблудних собак. Однак упродовж перших кількох років уряд допомагав їм, і вони якось зуміли вижити.