— Не знаю, як вам пояснити, але для мене це не очевидні факти.
— Невже? — здивувалася Аюмі. — Усього, що стосується вас, я не знаю, але, незалежно від того, який зараз рік і де перебуваєте, вам є кого палко кохати. І я вам страшно заздрю. А я такого чоловіка не маю.
Аомаме поставила склянку на стіл. Витерла легенько серветкою губи й сказала:
— Можливо, ви маєте рацію. Незалежно від того, який зараз рік і де я перебуваю, я хочу з ним зустрітися. Будь-що зустрітися. Лише в цьому не сумніваюся. Лише в цьому твердо впевнена.
— Якщо ви не проти, то я спробую звернутися по допомогу до поліції. Якщо тільки дасте мені інформацію про нього, то, можливо, дізнаєтеся, де він зараз і що робить.
Аомаме захитала головою.
— Прошу вас, не шукайте. Як я вже вам, здається, казала, я одного разу десь з ним випадково зустрінуся. З нетерпінням чекаю цього благословенного часу.
— Та це ж серійна любовна драма, чи не так? — здивувалася Аюмі. — Такі речі мені подобаються. Тремчу від захоплення.
— А насправді грати в ній роль надзвичайно важко.
— Розумію, що важко, — відповіла Аюмі. І легенько натиснула пальцем на скроню. — І хоча ви маєте коханого, вам іноді хочеться віддаватися незнайомому чоловікові.
Аомаме легенько постукала нігтем по краю тонкої склянки.
— Мушу робити. Як жива людина, щоб підтримати рівновагу.
— А хіба через це ваше кохання не зазнає шкоди?
— Це — наче тибетське колесо страждання. Колесо крутиться, а цінності й почуття навколо нього то піднімаються, то опускаються. То блищать, то занурюються в пітьму. Однак правдиве кохання, приєднане до колеса, не змінюється, — відповіла Аомаме.
— Чудово! — сказала Аюмі. — Тибетське колесо страждання?
І вихилила рештки вина.
Через два дні, після восьмої вечора, подзвонив Тамару. Як завжди, не привітавшись, почав відверту ділову розмову.
— Завтра пополудні маєте вільний час?
— На цей час нічого в мене не заплановано, тож можу завітати до вас у зручну годину.
— Половина п'ятої підходить?
Аомаме погодилася.
— Гаразд, — сказав Тамару. Було чути, як скрипить папір під сильним тиском кулькової ручки.
— До речі, Цубаса-тян здорова? — спитала Аомаме.
— Здається, здорова. Мадам щодня до неї заходить, піклується. Схоже, дівчина прихилилася до мадам.
— От і добре.
— Авжеж. Однак, з другого боку, сталася дуже неприємна річ.
— Неприємна річ? — спитала Аомаме. Вона знала, що в такому випадку, коли Тамару казав про щось "дуже неприємне", насправді йшлося про щось "страшно неприємне".
— Собака загинула, — повідомив Тамару.
— Може, Бун?
— Так, дивна німецька вівчарка, що любила їсти шпинат. Загинула вчора вночі.
Почувши про це, Аомаме здивувалася. Адже вівчарці було років п'ять-шість. У такому віці собаки не здихають.
— Минулого разу я бачила її начебто здоровою.
— Вона вмерла не від хвороби, — монотонним голосом сказав Тамару. — Вранці ми побачили її розірваною на частини.
— Розірваною на частини?
— Нутрощі порозліталися, ніби від вибуху. Стрімко на всі боки. Довелося збирати їхні шматки паперовим рушником.
Ніби собаку вивернуто зсередини. Таке враження, начебто хтось заклав у неї потужну мініатюрну бомбу.
— Бідолашна вівчарка!
— Нема з цим ради, — сказав Тамару. — Загинула й не воскресне. Можна знайти їй заміну. Та мене турбує те, що щось сталося. На таке не здатні навколишні люди. Скажімо, закласти в живіт собаки мініатюрну бомбу. Вівчарка скажено гавкала, коли до неї підходила незнайома людина. Так просто це зробити неможливо.
— Справді, — сухим голосом сказала Аомаме.
— Жінки в притулку зазнали шоку, перелякалися. Доглядачка собаки вранці побачила цю картину й, відчувши нудоту, мені подзвонила. Я спитав, чи вночі не було чогось підозрілого. Вона відповіла, що ні. Вибуху не чула. Якби був, то, напевне, всі прокинулися б. Бо й так жили під страхом. Виходить, стався беззвучний вибух. І собачого гавкоту ніхто не чув. Була надзвичайно тиха ніч. А вранці вівчарка лежала розірвана на частини, а її свіжі нутрощі радо поїдали навколишні ворони. Звичайно, все це мені не подобається.
— Сталося щось дивне.
— Безперечно, — погодився Тамару. — Щось дивне. Та, якщо я не помиляюся, це лише якийсь початок.
— Поліцію повідомили?
— Та що ви! — глузливо пирхнув Тамару. — Від неї жодної користі. Тільки зайвий клопіт буде, коли вона почне то се, то те пробувати.
— А що про це сказала мадам?
— Нічого. Тільки головою кивала, слухаючи моє повідомлення, — відповів Тамару. — Бо відповідальність за безпеку лежить на мені. Повністю. Що не кажіть, це моя робота.
Запала коротка мовчанка. Важка мовчанка, що супроводжує відповідальність.
— Отже, о половині п'ятої, — сказала Аомаме.
— О половині п'ятої, — повторив Тамару. І тихенько поклав слухавку.
Розділ 24
(про Тенґо)
У чому сенс нетутешнього світу?
Зранку в четвер падав дощ. Не дуже рясний, але страшно наполегливий. Як почався напередодні після обіду, так ні разу й не вщухав. Здавалось, от-от збирався перестати, але, ніби знову щось згадавши, сильнішав. Хоча вже минула половина липня, не було видно ознак, що сезон дощів закінчився. Небо потемніло, наче хтось затулив його кришкою, увесь світ просяк важкою вологою.
Коли вранці, надівши дощовика й шапку, Тенґо збирався іти купувати продукти до найближчого універмагу, то помітив у поштовій скриньці товстий брунатний пакет. Без штемпеля і марок. Без адреси й прізвища відправника. На ньому було написано "Тенґо" чіткими маленькими ієрогліфами — так, ніби нашкрябано цвяхом на висохлій глині. Видно, написала Фукаері. Розірвавши пакет, Тенґо виявив у ньому звичайну касету TDK на шістдесят хвилин запису, без наліпки. При ній не було нічого — ні листа, ні записки.
Він на мить розгубився і вирішив не йти до універмагу, а вернутися в кімнату й прослухати касету. Кілька разів потрусив нею в повітрі — хоч вона здавалася трохи загадковою, та, видно, була звичайною, масового виробництва, й не загрожувала вибухом під час прослуховування.
Тенґо зняв дощовика й поставив магнітофон на кухонному столі. Вийняв з пакета касету й вставив у магнітофон. Приготував папір і кулькову ручку на випадок, якщо доведеться щось занотувати. Впевнившись, що навколо нікого нема, натиснув кнопку запуску.