— От і добре.
— Однак теперішню ситуацію можна характеризувати лише словами "можливо" й "поки що". Бо вона постійно змінюється. Та й я, звісно, не досконалий. Можливо, щось важливе проґавив. І не виключено також, що вони здібніші від мене.
— А тому мені доведеться самій захищатися.
— Як я раніше застерігав, — сказав Тамару.
— За все вам дуже дякую.
— Я не знаю, де і що ви тепер робитимете, — сказав Тамару. — І якщо ви кудись далеко поїдете й ми більше не побачимось, я трохи сумуватиму. М'яко кажучи, у вас рідкісний характер. Такої, як ви, людини я вже не побачу.
Аомаме всміхнулася.
— І в мене про вас залишилося таке саме враження.
— Мадам мала у вас потребу. Так би мовити, як особистого супутника. А тому глибоко зажурена тим, як довелося з вами розлучитися. Зараз вона не може підійти до телефону. Хоче, щоб ви це зрозуміли.
— Я розумію, — сказала Аомаме. — І я не змогла б говорити.
— Ви сказали, що їдете далеко. Як далеко? — спитав Тамару.
— Цю відстань не можна виміряти числами.
— Як відстань між людськими серцями.
Аомаме заплющила очі й глибоко зітхнула. Здавалось, от-от заплаче. Але якось стрималася.
— Щиро бажаю, щоб усе склалося якнайкраще, — спокійним голосом сказав Тамару.
— Вибачте, але я не можу віддати вам пістолета, — сказала Аомаме.
— Байдуже. Це особистий подарунок від мене. Якщо він вам заважатиме, можете викинути його в Токійську затоку. Таким чином світ наблизиться на один невеликий крок до роззброєння.
— Врешті-решт, можливо, я так і не стрілятиму з пістолета. Усупереч словам Чехова.
— І це не має значення. Краще не стріляти. Двадцяте століття наближається до свого кінця. Теперішнє становище відрізняється від того, що було в часи Чехова. Карети не мчать, а дами вже не носять корсетів. Світ пережив нацизм, вибух атомної бомби й сучасну музику. За цей час помітно змінився навіть метод написання художніх творів. Нема чим перейматися, — сказав Тамару. — Маю ще одне запитання. Сьогодні ввечері, о сьомій годині, ви зустрінетеся з Тенґо Каваною на дитячій гірці.
— Якщо все піде добре, — сказала Аомаме.
— Власне, що ви будете робити на дитячій гірці, якщо з ним зустрінетеся?
— Удвох дивитимемося на Місяць.
— Дуже романтично! — захоплено сказав Тамару.
Розділ 27
(про Тенґо)
Можливо, тільки цього світу не досить
Тенґо спав, коли в середу вранці задзвонив телефон. До самого досвіту не міг заснути, і в його організмі ще залишилося віскі, яке тоді випив. Уставши з ліжка, він здивувався, побачивши, що навколо вже зовсім світло.
— Кавана-сан, — сказав якийсь чоловік незнайомим голосом.
— Я слухаю, — відповів Тенґо й подумав, що, можливо, розмова буде про формальності, пов'язані зі смертю батька. Бо голос незнайомця звучав тихо й по-діловому. Однак будильник показував майже восьму годину ранку. О такій порі не могли дзвонити з міської управи або фірми ритуальних послуг.
— Вибачте, що так рано дзвоню, просто мусив спішити.
"Спішна справа. Яка?" — подумав Тенґо. Його голова була все ще в тумані.
— Ви пам'ятаєте Аомаме-сан? — спитав співрозмовник.
Аомаме? Від цього слова сп'яніння і дрімота кудись зникли. Свідомість раптом, як декорація на сцені, змінилася. Тенґо міцніше стиснув у руці слухавку.
— Пам'ятаю, — відповів він.
— Досить рідкісне прізвище.
— Вона вчилася зі мною в одному класі початкової школи, — насилу звівши голос, сказав Тенґо.
Незнайомець зробив коротку паузу.
— Кавана-сан, вам цікаво зараз порозмовляти про Аомаме-сан?
Тенґо здалося, що цей чоловік говорить якось дивно, по-особливому, ніби виконує роль в перекладеній авангардистській п'єсі.
— Якщо не цікаво, то не будемо марнувати часу. І відразу скінчимо розмову.
— Цікаво, — поспішив відповісти Тенґо. — Але, пробачте, з ким маю честь розмовляти?
— Я маю для вас повідомлення від Аомаме-сан, — не відповівши на запитання, сказав чоловік. — Аомаме-сан хотіла б з вами зустрітися. А як ви на це дивитеся? Згодні на таку
зустріч?
— Згоден, — відповів Тенґо. Відкашлявшись, він ковтнув слину. — Я давно хотів з нею зустрітися.
— От і добре. Вона хоче з вами побачитися. І ви хочете того самого.
Тенґо раптом здалося, ніби повітря в кімнаті охололо. І він накинув на піжаму джемпер, що лежав поблизу.
— То як це можна зробити? — спитав Тенґо.
— Ви зможете піднятися на дитячу гірку, як тільки стемніє? — запитав чоловік.
— На дитячу гірку? — перепитав Тенґо. "Власне, про що говорить цей чоловік?" — подумав він.
— Я тільки передаю те, що сказала Аомаме-сан. Мовляв, ви зрозумієте, якщо я так скажу. Вона хоче, щоб ви піднялися на дитячу гірку.
Тенґо машинально торкнувся рукою твердого волосся, покуйовдженого під час сну. "Дитяча гірка... Я звідти поглядав на два Місяці. Очевидно, йдеться про неї", — міркував він.
— Здається, розумію, — сухим голосом сказав Тенґо.
— Гаразд. Далі: вона хоче, щоб ви взяли із собою цінні речі, яких не готові залишити. Щоб після такого приготування поїхати далеко.
— Цінні речі, яких не готовий залишити? — здивовано повторив Тенґо.
— Саме так.
Тенґо задумався.
— Не зовсім добре розумію. "Поїхати далеко" означає, що більше сюди не повернуся?
— Цього я не знаю, — відповів чоловік. — Як я вам щойно казав, я лише передаю її послання.
Проводячи пальцями по скуйовдженому волоссю, Тенґо думав. Поїхати?.. А тоді сказав:
— Можливо, я заберу із собою пачку документів.
— Гадаю, це не проблема, — сказав чоловік. — Маєте право вибрати те, що хочете. Що ж стосується того, як нести, то бажано, щоб ваші руки були вільними.
— Щоб руки були вільними, — повторив Тенґо. — Тобто валізка не годиться?
— Гадаю, що так. Судячи по голосу, важко було визначити вік, зовнішність
і статуру співрозмовника. Йому бракувало конкретних ознак. Його не вдалося б пригадати відразу після телефонної розмови. Індивідуальність і почуття — якщо такі були — ховалися десь глибоко.
— Це все, що я мав вам передати, — сказав чоловік.
— Аомаме-сан здорова? — спитав Тенґо.
— З фізичним здоров'ям проблем немає, — уважно відповів співрозмовник. — Однак зараз вона опинилася у трохи напруженому становищі. Кожен її рух вимагає пильності. Будь-яка необережність може завдати їй шкоди.