Тенґо переклав слухавку з однієї руки в другу і ще раз прикусив губу.
— Я завтра до вас навідаюся, — сказав він. — І без вашого дзвінка я збирався поїхати. Але добре, що ви подзвонили. Дякую.
Почувши це, лікар, здається, полегшено зітхнув.
— Так і зробіть. Бажано, щоб ми зустрілись якомога швидше. Батько не може говорити, але, напевне, зрадіє, коли ви приїдете.
— Але ж він непритомний, хіба ні?
— Непритомний.
— Відчуває біль?
— Гадаю, ні. Можливо, не відчуває. Лихо не без добра — він міцно спить.
— Щиро дякую, — сказав Тенґо.
— Кавана-сан, — мовив лікар, — ваш батько... як би це сказати... був надзвичайно невибагливою людиною. Нікому не завдавав жодного клопоту.
— Він здавна був таким, — сказав Тенґо. І, ще раз подякувавши лікареві, поклав слухавку.
Підігрівши каву, Тенґо сів пити її за столом, навпроти Фукаері.
— Завтра вирушаєте? — спитала вона.
Він кивнув.
— Доведеться вранці сісти в електричку й ще раз поїхати до котячого міста.
— Поїдете до котячого міста, — невиразним голосом сказала Фукаері.
— А ти мене тут почекаєш, — запитав Тенґо. Живучи разом з нею, він звик запитувати без запитальної інтонації.
— Почекаю.
— Я сам поїду до котячого міста, — сказав він. І ковтнув кави. Потім, раптом згадавши, спитав: — А ти щось вип'єш?
— Якщо є — біле вино.
Тенґо відкрив холодильник і подивився, чи немає там холодного білого вина. У кутку знайшов пляшку "Chardonay", куплену недавно на розпродажу. З диким кабаном, намальованим на етикетці. Відкоркувавши пляшку, налив вина у склянку й поставив перед Фукаері. Потім, трохи повагавшись, налив і собі. Напевне, хотілося вина більше, ніж кави. Вино виявилося дуже холодним і солодким, але алкоголь трохи заспокоїв Тенґо.
— Ви завтра їдете до котячого міста, — повторила Фукаері.
— Рано-вранці сідаю на електричку, — сказав Тенґо.
Пригубивши склянку, він пригадав, що вивергнув сім'я в лоно цієї вродливої сімнадцятирічної дівчини, що сиділа навпроти за столом. Хоча це сталося вчора ввечері, а здавалося подією дуже далекого минулого. Навіть майже історичною. Але тодішні відчуття все ще залишилися виразними.
— Місяців побільшало, — неквапливо повертаючи в руці склянку, ніби в чомусь зізнаючись, сказав Тенґо. — Коли недавно подивився на небо, то побачив два Місяці — великий жовтий і малий зелений. Мабуть, це сталося раніше. Але я не помічав. І тільки недавно нарешті побачив.
Про збільшення кількості Місяців Фукаері не висловила своєї думки. Почувши це повідомлення, вона начебто не здивувалася. Вираз її обличчя зовсім не змінився. Вона навіть не здвигнула плечима. Здавалося, для неї це не було особливою новиною.
— Може, й не варто говорити, але поява двох Місяців на небі схожа на те, що відбувається у світі "Повітряної личинки", — сказав Тенґо. — А новий Місяць такий самий, як я описав. Такого ж розміру й забарвлення.
Фукаері мовчала. Не відповідала на запитання, яке не потребувало відповіді.
— Чому так сталося? Чому так могло статися?
Відповіді також не було.
— Інакше кажучи, ми потрапили у світ, описаний у "Повітряній личинці"? — спитав він рішуче й одверто.
Якийсь час дівчина уважно розглядала форму нігтів на обох руках. А тоді сказала:
— Бо ми вдвох написали книжку.
Тенґо поставив склянку на стіл і запитав:
— Ми вдвох написали й опублікували "Повітряну личинку". Виконали спільну роботу. Книжка стала бестселером і відкрила людям інформацію про карликів, дооту й мадзу. І внаслідок цього ми разом потрапили в новий, змінений світ. Ти це хочеш сказати?
— Ви виконуєте роль реципієнта.
— Я виконую роль реципієнта, — повторив Тенґо. — Я справді писав у "Повітряній личинці" про реципієнта. Але що це означає, сам добре не знав. Яку, власне, конкретну роль виконує реципієнт?
Фукаері легенько хитнула головою. Мовляв, не можу пояснити.
"Якщо без пояснень не зрозумів, то й з ними не зрозумієш", — казав батько.
— Бажано, щоб ми були разом, — сказала Фукаері. — Поки не знайдеться та людина.
Якийсь час Тенґо дивився на її обличчя. Намагався прочитати, що воно виражає. Однак не побачив на ньому жодного виразу. Як завжди. І тоді він машинально повернув голову й зиркнув за вікно. Але Місяців не побачив. Лише телеграфні стовпи й огидне плетиво електричних дротів.
— Щоб узяти на себе роль реципієнта, потрібен особливий характер?
Фукаері злегка кивнула підборіддям. Мовляв, потрібен.
— Але ж "Повітряна личинка" — твоє власне оповідання. Ти сама його створила з нуля. Воно вийшло з твого нутра. А я випадково, на прохання, упорядкував його текст. Лише виконав просту технічну функцію.
— Бо ми вдвох написали книжку, — Фукаері повторила слова, сказані перед тим.
Тенґо машинально приклав палець до скроні.
— Ти хочеш сказати, що з того часу я, нічого не знаючи, став реципієнтом?
— Відтоді, — відповіла Фукаері. І вказівним пальцем правої руки спочатку вказала на себе, а потім на Тенґо. — Я — перцепієнтка, а ви — реципієнт.
— Perceiver i receiver? — уточнив він. — Інакше кажучи, ти сприймаєш, а я — приймаю. Ти це хочеш сказати?
Фукаері коротко кивнула.
Тенґо трохи скривив обличчя.
— Тобто ти знала, що я реципієнт або маю характер реципієнта, тому й довірила мені переписати "Повітряну личинку". Те, що сама сприймала, передала через мене у формі книжки. Ти це хочеш сказати?
Відповіді не було.
Тенґо повернув скривленому обличчю свій попередній вигляд. І поглядаючи в очі Фукаері, сказав:
— Конкретно ще невідомо, але, здається, приблизно з того часу я потрапив у світ з двома Місяцями. Тільки досі цього не помічав. Не побачив, що Місяців побільшало, бо ні разу серед ночі не дивився на небо. Напевне, так було, правда?
Фукаері все ще мовчала. її мовчанка ширяла в повітрі, немов дрібні порошинки борошна. Порошинки, які щойно розсипав табун метеликів, що з'явився з особливого простору. Якийсь час Тенґо спостерігав, що виписували ці порошинки в повітрі. Йому здалося, ніби він став учорашньою вечірньою газетою. Інформація поновлюється щодня. І тільки він нічого про неї не знає.
— Схоже, ніби причина й наслідок безнадійно переплуталися, — сказав він, узявши себе в руки. — Невідомо, що було раніше, а що пізніше. В усякому разі, ми опинилися в новому світі.