— Оселю для кого? — спитала дівчина.
— Незабаром зрозумієш, — сказав Баритон.
— Коли вийде, зрозумієш, — сказав Низькоголосий.
— Так-так! — вигукнув інший карлик.
— Я можу вам у цьому допомогти? — спитала дівчина.
— Звичайно, — відповів Хрипкоголосий.
— Ти зробила для нас добре діло. Попрацюймо разом, — сказав Тенор.
Коли дівчина набула певних навичок, то витягувати нитки з повітря виявилося не дуже важко. Позаяк вона спритно орудувала кінчиками пальців, то швидко навчилася виконувати цю роботу. Добре придивившись, помітила в повітрі різноманітні нитки.
— Правильно, роби саме так, — сказав Низькоголосий.
— Ти дуже розумна. Маєш добру пам'ять, — сказав Різкоголосий. Карлики мали однакові обличчя, однаковий одяг і відрізнялися лише голосами.
їхній одяг був звичайнісінький. Але, як не дивно, нічим не запам'ятовувався. Якщо відвернути від них погляд, то не вдавалося пригадати, який на них був одяг. Те саме можна сказати й про їхнє обличчя. Воно не було ні добрим, ні поганим. Звичайнісіньким. Якщо відвернути від нього погляд, то не вдавалося пригадати, яким воно було. Те саме стосується волосся. Воно не було ні довгим, ні коротким. Просто волоссям. Крім того, вони нічим не пахли.
Коли ніч кінчалася, півні співали й на сході розвиднювалося, семеро карликів припинили роботу й випросталися, а щойно розпочату білу повітряну личинку (вона досягала розмірів зайчика) заховали в кутку погреба так, щоб її не помітила людина, яка принесе їжу для дівчини.
— Настав ранок, — сказав Тихоголосий.
— Скінчилася ніч, — сказав Низькоголосий.
"З таких різноголосих карликів можна створити хор", — подумала дівчина.
— У нас немає пісні, — сказав Тенор.
— Так-так! — підтвердив карлик у ролі клакера.
Карлики, змалівши до десяти сантиметрів, посунули вервечкою назад у рот мертвої кози.
— Наступної ночі знову прийдемо, — сказав Тихоголосий перед тим, як закрився рот кози. — Про нас нікому не можна казати.
— Якщо скажеш, то станеться щось дуже неприємне, — додав Хрипкоголосий.
— Так-так! — підтвердив Клакер.
— Нікому не скажу, — пообіцяла дівчина.
Зрештою, якби вона й сказала, ніхто б їй, напевне, не повірив. Дорослі часто її сварили за висловлені думки. Казали, що в них нема різниці між фантазією і реальністю. Здається, вона мислила зовсім по-іншому, ніж решта людей. Дівчина не розуміла, що в ній таке погане. У всякому разі, про карликів краще нікому не розповідати.
Коли карлики зникли, а рот кози закрився, дівчина обшукала те місце, де вони заховали повітряну личинку, але нічого не знайшла. Видно, добре постаралися. Хоч скільки шукала, нічого не помітила в тісному погребі. Цікаво, куди це вони її запхали?
Після того, закутавшись у ковдру, дівчина заснула. Сон, як ніколи, був спокійним. Без снів і пробудження. її тішив такий міцний сон.
Удень коза залишалася мертвою. Із задубілим тілом і каламутними, наче скляними, очима. Та коли споночіло і погріб огорнула темрява, її очі виблискували відбитим зоряним світлом. Немов за покликом цього світла, рот кози відкрився і з нього вилізли карлики. Цього разу від самого початку їх було семеро.
— Продовжуймо вчорашню роботу, — сказав Хрипкоголосий.
Решта карликів голосно його підтримали.
Сім карликів разом з дівчиною розсілися навколо личинки й знову взялися до роботи. Витягували з повітря білі нитки й вплітали їх у личинку. Майже не розмовляючи, вони мовчки віддавалися роботі. Завзято орудуючи руками, навіть не зважали на нічну холоднечу. Час збігав непомітно. Вони не скучали й не відчували дрімоти. Личинка поволі, але помітно більшала.
— Якою великою ми її зробимо? — спитала дівчина, коли надходив світанок. Перебуваючи ув'язненою на десять днів у цьому погребі, вона хотіла знати, чи ця робота скінчиться.
— Якомога більшою, — відповів Різкоголосий.
— Коли дійдемо до певного розміру, вона природно трісне, — радісно сказав Тенор.
— І щось з неї вийде, — напружено продовжив Баритон.
— Що? — спитала дівчина.
— Що вийде? — уточнив Тихоголосий.
— Щось тобі на радість, — сказав Низькоголосий. — Так-так! — підтвердив Клакер.
— Так-так! — хором підтримала решта карликів.
У стилі оповідання відчувалася якась особлива дивна похмурість. Помітивши її, Аомаме ледь-ледь насупилася. Оповідання скидалося на фантастичну казку для дітей. Але глибоко під ним текла невидима прихована течія. У простих, невибагливих словах Аомаме розрізняла її зловісний гуркіт, який вказував на прихід якоїсь хвороби. Смертельної хвороби, що зсередини пожирає людську душу. А приносили цю хворобу сім карликів, схожих на хор. "У цьому є щось нездорове", — подумала дівчина. І цю близьку загрозу Аомаме чомусь відчувала в їхніх голосах.
Відірвавшись від книжки, Аомаме згадала, що перед смертю лідер розповідав про карликів.
"Ми з давніх-давен живемо разом з ними. Відколи добро й зло окремо не існували. З тих часів, коли людська свідомість тільки зароджувалася".
Аомаме читала оповідання далі.
Карлики разом з дівчиною безперервно працювали, й через кілька днів повітряна личинка майже досягла розмірів великого пса.
— Завтра скінчиться моє ув'язнення і я піду звідси, — сказала дівчина карликам, коли почало розвиднюватися. Семеро карликів мовчки прислухалися до її заяви. — Тому ми вже не зможемо разом виплітати повітряну личинку.
— І це дуже шкода, — скрушно сказав Тенор.
— Ти нам дуже допомогла, — мовив Баритон.
— Та все-таки загалом личинка готова. Якщо ще трохи попрацюємо, то закінчимо, — сказав Різкоголосий.
Карлики поставали рядком і дивилися на личинку так, ніби міряли її розміри очима.
— Залишилося вже зовсім мало, — мовив Хрипкоголосий так, наче підбирав тон для одноманітної пісні човняра.
— Так-так! — вигукнув Клакер.
— Так-так! — хором підтримала решта карликів.
Коли скінчилася десятиденна кара відлученням, дівчина повернулася до громади. Знову почалося для неї колективне життя згідно з багатьма приписами, й вона вже не залишалася наодинці. Звісно, виплітати повітряну личинку разом з карликами вже не могла. Щовечора перед сном вона уявляла собі, як семеро карликів, сидячи навколо повітряної личинки, стараються зробити її більшою. Про інше не думалося. Навіть здавалося, ніби ця повітряна личинка залізла їй у голову.