Фукаері злегка здвигнула плечима.
— З цього приводу до лікаря зверталася?
Вона хитнула головою.
— Це не допомогло б.
— Чому не допомогло б?
Дівчина на це не відповіла. Здавалося, навіть не чула його запитання. Може, мала у вухах особливі клапани, які розрізняли доречні запитання від недоречних і відкривалися та закривалися відповідно до потреби, немов зябра водяника.
— Карлики також із цим пов'язані? — спитав Тенґо.
Відповіді так само не було.
Тенґо зітхнув. Він не придумав іншого запитання, яке б наблизило його до розуміння вчорашньої події. Вузька, туманна дорога на цьому закінчувалася, а попереду починався глибокий ліс. Він перевірив землю під ногами, озирнувся навколо й звів очі догори. У розмові з Фукаері дорога завжди обов'язково десь обривалася. У такому разі гіляки, можливо, рухалися б уперед і без дороги. Але не Тенґо.
— Я зараз шукаю одну людину, — почав він про інше. — Жінку.
Він добре знав, що ніщо не зміниться, якщо почне таку розмову з Фукаері. Однак хотів з кимось поговорити. З будь-ким. Хотів сказати вголос, що думає про Аомаме. Бо йому здавалося, що інакше вона ще трохи віддалиться від нього.
— Уже двадцять років я з нею не зустрічався. Востаннє бачив її, коли мені було десять. Як і їй. Ми вчилися в одному класі початкової школи. Я розшукував її різними способами, але натрапити на її слід не зміг.
Платівка скінчилася. Фукаері зняла її з програвача й, примруживши очі, кілька разів понюхала її вініловий запах. Після того обережно, щоб не залишити на ній сліди пальців, поклала в паперовий пакет, а пакет — у футляр. З любов'ю, як кладуть у ліжко сонне кошеня.
— Ви хочете з нею зустрітися, — спитала Фукаері без запитальної інтонації.
— Бо вона має для мене величезне значення.
— Ви двадцять років її шукали, — спитала дівчина.
— Ні, не двадцять, — відповів Тенґо. І поки шукав наступні слова, зчепив пальці обох рук на столі. — Правду кажучи, почав шукати сьогодні.
На обличчі Фукаері з'явився вираз нерозуміння.
— Сьогодні? — сказала вона.
— Чому такої дорогої людини досі не шукав? — замість Фукаері сказав Тенґо. — Гарне запитання.
Фукаері мовчки дивилася на нього.
Якийсь час Тенґо давав лад своїм думкам. Потім сказав:
— Мабуть, я довго їхав кружною дорогою. І дівчина з прізвищем Аомаме... як би це краще сказати... довго й незмінно перебувала в центрі моєї свідомості. Для мене вона залишалася дорогоцінним скарбом. Та, незважаючи на це, її значення я, здається, не міг збагнути.
Фукаері не спускала очей з Тенґо. З виразу її обличчя не було ясно, чи вона хоч трохи розуміє його слова. Зрештою, байдуже. Він розповідав наполовину сам собі.
— Та нарешті я зрозумів. Вона — не ідея, не символ, не метафора. А реальна істота з гарячим тілом і невтомною душею. Це тепло й невтомність я не повинен втратити. Щоб зрозуміти таку природну річ, знадобилося двадцять років. Я звик думати довго, ба навіть надто довго. А може, вже надто пізно. Та все-таки я хочу її розшукати. Навіть якщо вже пізно.
Сидячи на підлозі, Фукаері випросталася. На тенісці з портретом Джефа Бека виразно випнулися її груди.
— Аомаме, — сказала Фукаері.
— Так. Дивне прізвище.
— Хочете з нею зустрітися, — спитала Фукаері без запитальної інтонації.
— Звісно, хочу, — відповів Тенґо.
Прикусивши нижню губу, Фукаері хвилину над чимось думала. Потім, підвівши голову, розсудливо сказала:
— Можливо, вона перебуває зовсім близько.
Розділ 17
(про Аомаме)
Витягати мишу
У телевізійних новинах о сьомій ранку розлого сповіщалося про затоплення території станції Акасака-Міцуке, а от про смерть лідера "Сакіґаке" в номері люкс готелю "Окура" не було ніякої згадки. Коли передача новин телерадіокорпорації "NHK" скінчилася, Аомаме, перемикаючи телевізор на інші канали, подивилася новини кількох телекомпаній. Однак у жодній програмі світові не повідомляли про безболісну смерть того здоровенного чоловіка.
"Вони заховали його труп", — подумала вона, скрививши обличчя. Тамару заздалегідь попереджував про таку можливість. Але що це сталося насправді, Аомаме не могла повірити. Мабуть, вони якимось способом винесли труп лідера з номера люкс готелю "Окура", поклали в автомашину й поїхали. Труп такого здорованя, напевне, виявився важким. Крім того, в готелі було чимало гостей та обслуги. У багатьох місцях виблискували очима спостережні відеокамери. Як це вони зуміли непомітно для людей перенести труп у підземну автомобільну стоянку?
Так чи інакше, вони, напевне, серед ночі відвезли останки лідера у штаб-квартиру секти в горах префектури Яманасі. І, мабуть, провели нараду, що з ним робити. Принаймні вони не повідомлять офіційно поліцію про його смерть. Одного разу заховане доведеться берегти від людських очей.
Можливо, несамовита локальна злива, супроводжувана безладом, пішла їм на користь. У всякому разі, вони уникнули розголосу цієї події. їхній лідер майже не показувався перед людьми. Його існування й поведінку огортала загадковість. А тому, навіть коли його не стане, його відсутність, мабуть, упродовж певного часу не приверне до себе уваги. Факт його смерті або вбивства залишиться таємницею лише для жменьки людей.
Ясна річ, Аомаме не знала, як вони збираються заповнити порожнє місце, що утворилося після смерті лідера. Заради цього вони, напевне, не пошкодують сил. Щоб зберегти життя організації, як казав той чоловік, вони й тоді, коли не стане керівника, підтримуватимуть існування системи. Цікаво, хто перебере на себе роль лідера? Зрештою, це Аомаме не стосується. Виконавши доручене завдання — знищення лідера, вона не ліквідувала секти.
Аомаме подумала про двох охоронців у чорних костюмах. Голомозого й Кінського хвоста. Невже, повернувшись у секту, вони візьмуть на себе відповідальність за те, що на їхніх очах так зухвало вбито лідера? Аомаме уявила собі, як їм наказують догнати її й розправитися або схопити. "Будь-що її знайдіть. Інакше не вертайтеся сюди", — звучить наказ. Це може статися. Вони бачили її зблизька. Вони спритні, а їхні очі горять помстою. Як в акторів, що грають роль мисливців. І керівництво секти мусить докопатися, хто стоїть за спиною Аомаме.