— Саме так. Вона сюди вже більше не прийде. Можливо. Тому можеш залишатися тут надовго.
Фукаері задумалася над цим.
— Вона заміжня? — спитала дівчина.
— Так, заміжня. Має двоє дітей.
— Діти від вас?
— Звичайно, не від мене. Діти були в неї вже перед тим, як ми почали зустрічатися.
— Вона вам подобалася?
— Можливо, — відповів Тенґо. "За певних умов", — додав він подумки, звертаючись до себе.
— А ви їй подобалися?
— Можливо. До певної міри.
— Сексом займалися.
Тенґо не сподівався почути від неї такі слова.
— Звичайно. Адже вона приходила сюди не для того, щоб грати в "монополію" .
— Монополію? — спитала Фукаері.
— Та це не має значення, — відповів він.
— Але вона більше сюди не прийде?
— Принаймні так мені сказали. Мовляв, більше не прийде.
— Вона сказала? — запитала Фукаері.
— Ні, не вона. А її чоловік. Мовляв, вона пропала й більше не зможе до мене приходити.
— Пропала.
— Що це означає конкретно, я не знаю. Питав, але пояснення не отримав. Запитань було багато, а відповідей — мало. Як дисбаланс у торгівлі. Чай питимеш?
Фукаері кивнула.
Тенґо налив окропу в чайничок, накрив його й чекав, коли мине потрібний час.
— Нічого не вдієте, — сказала дівчина.
— З тим, що мало відповідей? Чи з тим, що вона пропала?
На це Фукаері не відповіла.
Не дочекавшись відповіді, Тенґо налив чаю у дві чашки.
— З цукром?
— Одну ложку, — відповіла вона.
— З лимоном чи молоком?
Фукаері хитнула головою. Тенґо висипав ложку цукру в чашку, повільно розмішав й поставив перед дівчиною. А сам, з чашкою самого чаю, сів за столом навпроти.
— Секс подобався? — знову запитала Фукаері.
— Чи подобався секс із подружкою? — перепитав Тенґо, поставивши звичний знак запитання.
Дівчина кивнула.
— Гадаю, подобався, — відповів Тенґо. — Більшості людей подобається секс із приємною особою протилежної статі.
"І крім того, — подумав він, — вона була вправною в сексі так само, як селянин у зрошенні землі. Любила випробовувати різні способи".
— Вас засмутило те, що вона перестала приходити? — спитала Фукаері.
— Можливо, — відповів Тенґо. І ковтнув чаю.
— Бо не можете займатися сексом?
— Звичайно, й тому.
Якусь хвилю Фукаері знову видивилася на Тенґо. Здавалося, ніби думала про секс. Але, безперечно, ніхто не знав, про що вона насправді думає.
— Ти голодна? — спитав він. Дівчина кивнула.
— Майже нічого не мала в роті від самого ранку.
— Я приготую щось поїсти, — сказав Тенґо. Він також від самого ранку не їв майже нічого й відчував голод. І поки що нічого не придумав, як тільки взятися до приготування їжі.
Поки у рисоварці варився промитий рис, Тенґо готував суп із місо , морської капусти й цибулі, смажив сушену ставриду, вийняв з холодильника тофу й зробив імбирову приправу. Натер редьки, розігрів у каструлі залишки варених овочів, додав до них маринованої ріпи й маринованої сливи. Коли його здоровенна постать рухалася сюди-туди, маленька кухня здавалася ще тіснішою. Однак сам Тенґо не відчував від цього особливої незручності. Він уже давно звик до життя, в якому обходився щонайменшим.
— Вибач, що можу приготувати найпростіші страви, — сказав Тенґо.
Фукаері уважно спостерігала за його спритними рухами в кухні й, зацікавлено оглядаючи наслідки його роботи, розставлені на столі, мовила:
— А ви добре вмієте куховарити.
— Бо тривалий час живу сам-один. Швидко варю і швидко їм. Це стало звичкою.
— Завжди їсте самі.
— Ага. А ось так, як зараз, разом з кимось за одним столом, їм рідко. З тією жінкою один раз на тиждень тут обідав. Однак вечеряти з кимось давно не доводилося.
— Хвилюєтеся? — спитала Фукаері.
Тенґо хитнув головою.
— Ні, особливо не хвилююся. Це — звичайна вечеря. Тільки трохи дивна.
— Я завжди їла з людьми. Бо з дитинства жила разом з ними. І в домі сенсея випадало сидіти за столом з різними гістьми. До нього часто вони приходили.
Фукаері вперше вимовила стільки речень за одним разом.
— Але у сховищі ти сама їла? — поцікавився Тенґо.
Дівчина кивнула.
— Де було твоє сховище?
— Далеко. Сенсей його мені підшукав.
— І чим же ти харчувалася?
— Готовими до вживання продуктами. У пачках, — відповіла вона. — Ось таких страв, як зараз, давно не їла.
Кінчиками хасі Фукаері довго очищувала ставриду від кісток. Підносила до рота й неквапливо жувала. Наче смакувала чимось рідкісним. Потім ковтнула супу, оцінила його смак, а після того, поклавши хасі на стіл, задумалася.
Приблизно о дев'ятій Тенґо здалося, ніби десь далеко прокотився неголосний грім. Ледь-ледь відслонивши штору, він побачив, як по темному небу одна за одною пливли зловісні хмари.
— Так, як ти казала, погода дуже збурилася, — заслонивши штору, сказав Тенґо.
— Бо карлики бешкетують, — із серйозним виразом обличчя сказала Фукаері.
— Якщо карлики бешкетують, то погода зазнає різкої зміни?
— Як коли. Бо погода залежить від того, як її сприймають.
— Питання в тому, як її сприймають?
Фукаері хитнула головою.
— Не знаю.
Не знав цього й Тенґо, Погода здавалася йому цілком незалежним об'єктивним станом. Але дискусія на цю тему, напевне, нічого не дала б. Тому він вирішив поставити інше запитання:
— Може, карлики на щось сердяться?
— Їх щось дратує, — відповіла дівчина.
— Що саме?
Фукаері хитнула головою.
— Скоро зрозумієте.
Помивши в умивальнику посуд, обтерши його і поставивши у буфет, вони сіли за стіл одне напроти одного й пили чай. Хотілося пива, але Тенґо подумав, що сьогодні краще обійтися без алкогольних напоїв. У навколишній атмосфері вчувалася якась небезпека. У разі, якби щось сталося, краще бути з тверезим розумом.
— Може, варто заснути рано, — сказала Фукаері. І, як чоловік на картині Мунка, що гукає на мості, приклала долоні до щік. Але сама не кричала. Хотіла спати.
— Гаразд. Можеш скористатися моїм ліжком. А я, як того разу, спатиму на дивані, — відповів Тенґо. — Не турбуйся. Бо я засну будь-де.
І це була правда. Він міг заснути будь-де. Що не кажіть, це чудовий дар.
Фукаері тільки кивнула. Не виказувала своєї думки, а лише якийсь час пильно дивилася на Тенґо. Потім на мить торкнулася привабливого вуха, що видалося йому щойно створеним. Так, ніби перевіряла, чи воно є на своєму місці.