Він добув з кишені книжку й почав голосно читати оповідання "Котяче місто". Все ще сидячи в кріслі біля підвіконня в незмінній позі, батько прислухався до того, що читав Тенґо повільно, зрозумілим на слух голосом. Під час читання разів два-три Тенґо відпочивав і переводив дух. І щоразу поглядав на батька, але на його обличчі не помічав жодної реакції. І навіть не розумів, чи оповідання зацікавило його, чи ні. Коли ж дочитав оповідання до самого кінця, то побачив, що батько сидить незворушно, із заплющеними очима. Здавалось, ніби заснув. Однак він не спав. А просто занурився глибоко у світ оповідання. І минув певний час, поки він з нього вибрався. Тенґо терпляче цього чекав. Пообіднє сонце трохи ослабло, й навколо почали домішуватися надвечірні барви. Вітер з моря все ще погойдував сосновим гіллям.
— У тому котячому місті, напевне, було телебачення? — передусім з професійного погляду спитав батько.
— Оповідання написав у 30-х роках німецький автор. А в той час телебачення ще не було. Тільки радіо.
— Коли я перебував у Маньчжурії, там і радіо не було. І радіостанції. Газети майже не доходили. Ми читали їх із півмісячним запізненням. Доводилось харчуватися нікудишньою їжею, і жінок не було. Іноді з'являлися вовки. Це було щось схоже на край світу.
Замовкнувши, він про щось думав. Мабуть, згадував своє гірке життя переселенця, проведене в молоді роки в Маньчжурії. Однак ці спогади відразу тьмяніли й пірнали в порожнечу. Такі порухи душі Тенґо прочитав за зміною виразу батькового обличчя.
— Цікаво, чи те місто побудували коти, чи колись давно люди, а коти в ньому осіли? — обернувшись до вікна, промовив батько наче сам до себе. Однак здавалося, що це запитання звернене до Тенґо.
— Не знаю, — відповів Тенґо. — Схоже, що побудували колись давно люди. А коли людей не стало — скажімо, повмирали від заразної хвороби, — там оселилися коти.
Батько кивнув.
— Коли утворюється порожнє місце, щось мусить його заповнити. Бо так усі роблять.
— Усі так роблять?
— Саме так, — підтвердив батько.
— А ви яке порожнє місце заповнили?
Батько нахмурився. Довгі брови опустилися вниз і заховали під собою його очі. І трохи насмішкуватим голосом він відповів:
— Ти цього не зрозумієш.
— Не зрозумію, — сказав Тенґо.
Батько роздув ніздрі. Одна брова піднялася злегка догори. Такого виразу набирало його обличчя завжди, коли він був чимось невдоволений.
— Якщо без пояснень не зрозумів, то й з ними не зрозумієш.
Примруживши очі, Тенґо намагався прочитати, що написано на батьковому обличчі. Ще ні разу батько не висловлювався так дивно, з натяками. Зазвичай користувався конкретними, практичними словами. Його непохитне визначення розмови полягало в тому, щоб у потрібний час говорити коротко лише про потрібну річ. Проте так нічого на його обличчі й не прочитав.
— Ясно. В усякому разі, ви заповнили якесь порожнє місце, — сказав Тенґо. — Ну а хто заповнить порожнє місце, яке ви залишили?
— Ти, — коротко відповів батько й, піднявши вказівний палець, прямо вказав на Тенґо. — Так ведеться, хіба ні? Порожнє місце, яке хтось зробив, заповнив я. А ти заповниш порожнє місце, яке я зробив. За своєрідною чергою.
— Так, як коти заповнили збезлюдніле місто?
— Пропадаємо, як місто, — сказав батько і в задумі подивився на вказівний палець, як на щось дивне й недоречне.
— Пропадаємо, як місто, — повторив Тенґо батькові слова.
— Жінки, яка тебе народила, ніде нема.
— Ніде нема. Пропала, як місто. Тобто ви хочете сказати, що вона померла?
Батько промовчав.
Тенґо зітхнув.
— То хто ж мій батько?
— Просто порожнє місце. Твоя мати народила тебе, злигавшись з порожнім місцем. А я це порожнє місце заповнив.
Сказавши ці слова, батько заплющив очі й стулив губи.
— Злигалася з порожнім місцем?
— Так.
— І ви мене виховували. Ви це хочете сказати?
— Тому-то я, здається, вже казав, — неквапливо відкашлявшись, мовив батько, ніби напоумляючи непутящу дитину, — що без пояснень не зрозумієш або, точніше, хоч би скільки я пояснював, усе одно не зрозумієш.
— Так що, я походжу з порожнього місця? — спитав Тенґо.
Відповіді не було.
Сплівши пальці обох рук на колінах, Тенґо ще раз глянув прямо на батька й подумав: "Ні, цей чоловік — не порожня шкаралупа, не порожній дім, а жива людина з упертою, обмеженою душею і похмурими спогадами, що сяк-так доживає на примор'ї. І хоч-не-хоч співіснує з порожнім місцем, що поволі розширюється в ньому. Поки що порожнє місце й спогади змагаються між собою. Але згодом, незалежно від його бажання, порожнє місце, напевне, цілком поглине залишки спогадів. Це лише питання часу. І порожнє місце, до якого він тепер прямує, таке саме, з якого я походжу?".
Тенґо видалося, ніби він почув шум далекого моря, змішаний з надвечірнім вітром, що пролітав крізь вершини сосон. А можливо, це йому тільки причулося.
Розділ 9
(про Аомаме)
Розплата за даровану благодать
Коли Аомаме зайшла всередину, Голомозий за її плечима негайно зачинив двері. В кімнаті панувала темрява. Важкі штори заслоняли вікна, внутрішнє освітлення було погашене. Крізь щілини у шторах ледь-ледь просочувалося світло, але воно лише підкреслювало навколишню пітьму. Минув якийсь час, поки очі призвичаїлися до неї, як це буває, коли заходиш у кінотеатр під час сеансу або в планетарій. Спочатку Аомаме впав в очі циферблат електронного годинника, що стояв на низькому столику. Його зелені цифри показували 7:20 вечора. Потім, через певний час, вона помітила велике ліжко під протилежною стіною. Електронний годинник стояв в його узголів'ї. Порівняно з просторою суміжною кімнатою ця була трохи тіснішою, але більшою за звичайний готельний номер.
На ліжку видніло щось чорне-чорнісіньке, схоже на горбок. Знову минув певний час, поки стало ясно, що невиразні, зовсім незмінні обриси горбка належать сонній людині. Ніяких ознак її життя Аомаме не помітила. Не почула й дихання. Лише тихо шипів, розганяючи повітря, кондиціонер, підвішений майже під стелею. Однак це не означало, що людина мертва. Голомозий поводився згідно з припущенням, що вона жива.
Це був досить великий чоловік. Напевне, таки чоловік. Здається, своїм обличчям він одвернувся в інший бік. І не лежав навзнак під ковдрою, а долілиць на ліжку, застеленому укривалом. Як велетенська тварина, рани якої лікували, оберігаючи від остаточного виснаження у печері.