Щойно прикріпив свою торбу, як до нього, мов камінь, впав сокіл. Мав у дзьобі куріпку. Краплі крові теплими коралинами падали з неї. Константин розсік пташку ножем і віддав соколові. Без милосердя, але й без жорстокості вчений сокіл пожирав свій обід, поглядаючи на пана ясно-сірими, мов лезо кинджала блискучими очима.
* * *
Сонце почало сідати за дерева, як Константин знову виїхав на чиїсь безмежні луки. їхав берегом, понад річкою, на другому боці якої, в заводях, тихо шаруділи очерети. Широким, гармонійних барв килимом вони звужувались у гострий клин. Дзеркально перламутрова водяна рівнина тримала той килим на своїй рівній поверхні й відмежувала від ланів, що послалися до села на горбі. Білими коробочками-хатинками виблискувало воно під стрімкою скелею, на якій пишався, вартуючи над цілою країною, вежатий замок.
— Далі від замків, сказав собі Конрад з Кельна,— бо там випадково й такого можуть впізнати.
Під'їхав до річки: була глибока, а не хотілося шукати броду. Тож, коли побачив біля поближчого до води полукіпка гурток танцюючих дітей, під'їхав до них. Дітки виспівували в один голос нескладну пісеньку, затримувались і всі разом плескали рученятами, а потім знову кружляли довкола полукіпка, заквітчаного зі всіх боків квітками, як "май". Дальше кілька жінок дожинали клин.
"Спізнилися трохи! — Константин згадав, що на їхніх ланах вже давно скінчились жнива. Але йому спало на думку: — Так, скінчились панські, а "люди" і в Анклітценових володіннях ще дожинають свої шматочки".
— Агов? Чи далеко ще до міста? — гукнув до дітей.
Дітлахи спинили танець. Дехто чкурнув до матерів, інші ж наблизились до берега, але розглядали чужого верхівця мовчки, позастромлювали в рота пальці.
Надійшла молодиця, поправила спідницю й сухою запаленою рукою і серпом показала вподовж річки:
— Все прямо, паночку! Прямо, перед себе.
Коли їздець трохи під'їхав, зачув за собою хор дитячих голосів:
— Grüss Gott!
Обернувся, посміхаючись. Найменшенька вимахувала йому ручкою. Була дуже втішна, бо її дві, міцно сплетені кіски, стреміли над кожним вушком, як ріжки.
— Плямо... пелед шебе! — повторювала вона, наслідуючи молодицю.
* * *
Вщерть зарошений, вже вдруге зустрічав ранок у лісі
Константин, не рахуючи того досвітку, що виїхав з дому. Блукав і блукав по незнайомих лісах та ланах, уникаючи людського житла та не знаходячи шляху до Нейштадта. Але тепер, по трьох добах блукання, вже втратив уявлення про напрям і здібність пізнавати околиці: всі стежки видавались однаковими й ні за одну не міг поручитись, що по ній він вже не проїздив. Часом йому здавалось, що той чи інший шматок лісу цілком йому знайомий, немовби він був знову близько "замка на Шпичаку" — й це припущення наповнювало його серце різноманітними почуваннями. Було досадно на свою безпомічність, прикро, що "лиха сила", глузуючи над ним, водить його манівцями; боявся здибатись з погонею, тяжко переносив голод і, кінець кінцем, вже дуже лютився на Лекерле та його "блазенські" ради.
Щоправда, не первина йому блукати по лісах. Але ж — велика різниця, коли людина знає, що може, як схоче, вернути в теплу хату до накритого столу, і не почуває себе неприкаяним. Згадався образ підготовки до полювання в замку. Он все лицарство й мисливці на конях в "почесному дворі" слухають "службу божу святого Губерта", яку докінчує капелан. Щойно покропить свяченою водою зброю, мисливців, коней,— пажі винесуть пугари грітого з цинамоном вина — "стременного", пахощі так і розійдуться по всьому дворищу...
— Ех, ну й їсти ж хочеться! Не можна втримати слини при згадці. Доведеться знову ділитись здобиччю з Арістофаном, так довго смажити в глині, коли шлунок не хоче чекати!..
Здалеку зачувся півневий покрик, а за ним загупали ритмічні, глухі удари: десь молотили в три ціпи, немов примовляли шкутильгаючи, як це робили, граючись, діти на Анклітценових землях в час молотьби:
"Чорт на хаті,
Скинь його, брате!"
І хоч ціпи були досить далеко, але ж юнак цілком ясно почув ароматний запах свіжого збіжжя.
...І чого, власне, він отут пускає слини? Він — Константин Анклітцен, вільний пан з діда й прадіда, що може прогодувати сотні інших людей?! Блукає, мов циган. Приховується — він, лицар,— як злодій. Що ж, зрештою, він раб, що втік від пана, "туди його головою",—— вилаявся батьковою лайкою. — Ясно: хто слухає блазня, стає самі блазнем!.. Хіба ж це вперше він посварився з батьком, або — певніше сказати — його насварив батько? Бували й штурханці — і не раз. Але ж на те й є "четверта заповідь"... А зрештою, хто знає, як все це довго триватиме? Прийде ж старому колись і кінець!" І стало страшенно жаль, що, виїжджаючи, не поспитав слуг: поліпшало чи погіршало батькові після млості? Може, він вже й помер, а "синаш" сновигає по чужих лісах, чисто як дурник Абель! І неначе накликав...
Загавкав ловецький пес. Гавкав і наближався до нього. І принада повернення додому враз зів'яла. Не вистачало, щоб на нього ще наскочили мисливці якогось сусіда! Але, поки ще не вирішив, як заховатись,— зашелестіло в кущах і просто перед мордою його коня виринув його улюблений пес —Локі. Видимо, собака вже здалеку пізнав "своїх" і тепер радісно пищав, намагаючись лизнути в морду коня чи підскочити аж до пайового обличчя.
А Константин зовсім розгубився, бо ж вихором закрутилось в голові: чи він не біля власного замку? Чи не виїде раптом проти нього батько? Що він має робити в такій прикрій і несподіваній пригоді? Таж не було часу думати: розсунулись віти й перед ним став той Абель, з яким він перед хвилиною порівняв себе самого.
Кретин вглядів Константина — й все його обличчя зібралось, мов на зашморгу стяглося, в дрібнісінькі зморшки. І сам він увесь затрусився від радісного, майже безгучного сміху. Притис руки до грудей і почав пританцьовувати на місці. Не міг говорити, тож заспівав:
Не рипайся та мовчи,
Сиди тихо на печі.
Тихо-тихо!"
Локі вже стрибав на дурника, вилизуючи йому обличчя. Можна було догадуватись, що їх тільки двоє. Раптом Абель урвав спів, кинувся до Константина, почав хапати за руки, стремена, цілував їх, одежу, коня.