— Еге! — додали інші,— як з нами тримав, так і тримає, не за панів. Тепер же он і на прощу з нами піхтура чвалає.
— Йде на богомілля, щоб очиститись, бо ж не личить, звісна річ, хрещеному чоловікові з німою твариною людською мовою розмовляти.
— А хіба ви, дядьку, наприклад, з конем не розмовляєте? — ущипливо додав парубійко.
— Тю на тебе! — відказав оповідач не то ображено, не то злякано,— таж кінь до мене ніколи хрещеною мовою не озивався, а тут Кунц і сарна обоє, як люди, між собою говорили...
Константин, слухаючи довго оповідання, зауважив, що вже похід перейшов два перехрестя та й він проїхав чималий шматок дороги майже назад,— то ж слід підків його коня досить збили ті, що йшли ззаду, отже, він вже міг кинути прочан та їхати за своїм далі. Ліс був знайомий, і їздець не сумнівався, що з кожного місця знайде потрібний напрям.
— Так, прощайте, люди побожні! Помоліться й за мене, грішного, в Римі,— він дав ватажкові "на світло" кілька монет й, удаючи, що стежить за диком, котрого ніби тут бачив учора, звернув на бічну стежку.
Зустріч з прочанами, святочний тон їхніх розмов, церковні співи та їхній настрій звернули його думку на шлях, намічений блазнем у вчорашній розмові після хуртовини у лабораторії.
— Мабуть, і справді Лекерле має рацію, дораджуючи мені піти до кляштора. Там ніхто не буде мені заважати.
І так ясно, мов у дійсності, побачив перед очима не нахилені верховіття дерев, а міцні склепіння кляшторної книгозбірні, дубові полиці, пульти, темні, витерті й вишліфовані часом, важкі стільці. Золоте проміння пробивається відчиненим вікном, творячи ясний трикутник на підлозі, а в тім снопі променів крутяться легкі порошинки:
— Танець вічних атомів!
І це немов підкреслювало кляшторний спокій, душевний і тілесний мир.
— Тільки там, за високими стінами, з-за яких не вільно виходити, може бути справжня вільність. Тільки там, де кожен твій крок залежить від припису й наказу абата,— тільки там можна мати повну незалежність. Бо ж там і не треба жодної ініціативи, й навіть жодного бажання...
Кінь, що йшов легкою риссю, зненацька крутнувся вбік і, осідаючи на хвіст, посунувся назад. Роздимав ніздрі й хропів. Константинові мрії про спокій кляшторних мурів спорхнули, як пташки з дерева. З гущавини ж вискочив на доріжку чорно-рудий силует дика. Був цьогорічний, невеличкий ще підсвинок. Вглядівши коня, він незграбно крутнувся в бік їздця, але ж, сам переляканий несподіваною зустріччю, настовбурчив на спині брунатну щітку й задріботів поперед коня нерозмірно тонкими до масивного, великоголового тіла ніжками. Пробігши з півсотні кроків, звір завернув у хащу.
Юнак не встиг прикласти до плеча самостріл. А кінь, стрибнувши великим скоком, прищулив вуха й понісся поміж деревами, Сокіл бився крилами, балансуючи безпомічно у заступаючій йому світло шапочці-береті. Нарешті їздець затримав коня, погладив його тремтячу шкуру на шиї, голові й помалу заспокоїв його й себе. Але не помітив, що їде знову назад. Коли ж стежка розвилювалась, — збив направо й незабаром спинився над. незнайомою кручею. Десь глибоко в долині гучала вода й між деревами проглядала ясно-зелена, мов небо, широка поляна чи лука.
Константин зрозумів, що він збився з шляху. Сонце вже переходило полудень. В долині, де по широкому лугу стояли самітні велетенські столітні дуби,— падали від них глибокі тіні. Повітря було напоєне запахом болотних трав, грибами й холодною м'ятою. В корені масивного дуба, під якого під'їхав юнак, немов щось вертіли синиці. На цілому лузі ніде не було видно жодної людини, також ніде не курився димок і нівідкіль не доносилося ні собаче гавкання, ні товарячий рев або овече мекання.
Константин зіскочив на м'яку кислу траву, розгнуздав коня, приміряв рукою, чи високо перша галузь дуба, на яку можна було враз вискочити при небезпеці, зірвав із сокола шапочку й підкинув птаха вгору. Арістофан з веселим клекотом зник у прозорому повітрі.
Мандрівник трохи пострибав під дубом, щоб розім'яти закляклі члени, й тоді зняв з кульбаки шкіряний свій клунок. В торбинці знайшовся повний одяг ремісницького учня, до нього належав і лист, заліплений восковою печаткою й перев'язаний шнуром в дві барви, але не в барви Анклітценового герба. В грубому полотняному рушнику був загорнений окраєць хліба, добрий шматок шинки, ще шматок вудженини й пляшка золотистого вина. Був ще й маленький пакуночок в мережаній хустинці, немов від дівчини. Коли Константин почав розв'язувати той вузлик, і нього посипались на пухнастий мох запашні медові коржики — "лекерле". Це був символ.
— Цей чоловік справді заслуговує доброї нагороди!— промовив сам до себе Константин. — Невже матиму чим?..— зітхнув, згадавши, що сьогодні він вже не має нічого, бо ж вирікся батька, у котрого були маєтки, з яких він користав до сьогодні, але — не далі. Думка засмутила його, однак лише на мить: нагнувся, щоб позбирати коржики з трави, надав блазневе оповідання, чому він назвався "Лекерле".
"...Відходив я з дому "по щастя", як саме пекла мати лекерле. Я їх любив з дитинства, головно тому, що тоді в хаті так святочно пахло. І було моє серце вщерть налите жалем. Не витримаю,— міркував я, чувши запах коржиків,— лишусь на злиденне життя вдома й надалі. І, щоб перемогти себе, не бачити братового жалю та материних сліз при прощанні, я потай зложив свій клуночок і просто бігом майнув з дому, не сказавши навіть "прощайте". Таж матуся вибігла за ворота й гукала: "Візьми лекерле!" І було це те останнє слово, що чув я від своєї матері. Бо ж тоді я біг, не оглядаючись, а коли по трьох роках завітав до Нейштадта, матусі вже не було в живих. Отож на згадку про неї і взяв я собі це прибране наймення".
От, так сьогодні й він, Константин— втікач з батьківської оселі — блукає по лісах в пошукуванні "щастя". Яка різниця між ним і блазнем? Що він має, а той не мав на дорогу лекерле?
Знов посмутнів і забув про їжу, дарма що перед тим почував голод. Подивився на лист. Це були хитрощі. Знав, що в тім листі кравець Фрідріх Міллер посилав з кравчиком — Константином, його — Константинів — одяг аптекареві Карлові Міллерові в Нейштадті. Отже, коли б на нього десь напали розбишаки, він без жалю віддасть свій одяг, вони ж його, як підмайстра, й не зачеплять. Тому швидко роздягся, склав обережно свій одяг, а натомість надяг той, що приправив йому Лекерле — одяг ремісницького учня. Але м'яти свій багатий берет з пером пожалів. — "Треба бути ощадним!" — подумав і приторочив його до кульбаки. Оглянув себе: вже не було "молодого пана з замку", а був собі парубійко, на наймення "Конрад з Кельна". Так враз розв'язався він зі всім минулим.