Яблука саме достигли. Старому вони були рішуче непотрібні: садив він їх малими, а коли вони почали родити, він вже не мав чим їх їсти, бо ртуть, з якою раз у раз працював, знищила майже всі зуби... Бертольд, тоді ще Конрад, був на дереві й кидав відтіль Колумбі в фартух блискучі, рум'яні кульки. Раптом розсунув віти й глянув вниз. Колумба стояла, закинувши голову з розтягненим за два ріжка фартухом. Біля неї стояв майже повний кошик яблук.
— Легковажна донька Єви,— засміявся з дерева Константин,— ну, що, як і тебе за яблука виженуть з раю?
Дивився на неї усміхнений, веселий, повний життєвої сили. Колумба протягла його своїм поглядом: темні, фіалкові, як квітки братків, її оксамитові очі, глибокі, мов безодня, таїли в собі щось приманливе. Вона не сказала нічого, а проте він почув відповідь, якої дехто чекає і все своє життя.
— Яку ж відповідь маю прочитати в твоїй фіалковій мовчанці? — спитав Конрад, почуваючи, як дрібне тремтіння біжить по його тілу в такт повітряним вібраціям сонячного дня.
Але вона спустила вії й тихо відповіла:
— Не можна вигнати мене з раю, бо на землі я його не матиму. Райські овочі не вродили для мене.
— Чому? — запитав жагуче.
Вона мовчала знову. А коли він одним скоком опинився біля неї,— на крок від них стояв жебрущий чернець з близького шпиталю:
— Офіруйте щось на немічних. Лише хутчій, бо людська біда нетерпелива, а милосердя мусить квапитись.
Колумба мовчки розгорнула край фартуха й висипала яблука в торбину прохача. Потім ще хотіла взяти й з кошика. Але Конрад вихопив кошика в неї з рук, сподіваючись, що вона також не пустить. Та вона пустила й побігла до хати, йому стало досадно: не дав більше ченцеві жодного яблука й пішов також і собі в двір. Але бачив не доріжку під ногами, й важкі, темно-гнідою патиною виблискуючі на сонці коси.
Чого ж втекла? Чого відштовхнула його? Зрештою, хоч вона й гарна, й мудра, й така інша, ніж решта людей, а проте — лише донька прачки... І вона знає, що—-нерівня...
Згадав, як алхімік пророкував, що з цієї ремісницької доньки колись буде вчена абатиса...
Абатиса!.. І перед Бертольдовою думкою пробігла жахлива примара процесу. Смерть фрау Тільде на стосі, загальне порушення, як — навіть раніш ніж за рік після того — висвітлилось, що спалено її цілком безневинно. Заворушилось на голові волосся, коли уявив собі перипетії Колумбиних терпінь в підземеллях інквізиції та чудо увільнення заступництвом не бенедиктинської абатиси, а самої святої Агнеси...
А зрештою, як мало він про все те знає!.. Хоча й цікавило його, тривожило й пекло довідатись все до найменших подробиць. Та саме про Колумбу й не годилося ні перед Богом, ні перед людьми, ні перед самим собою виявляти великого зацікавлення. Бо ж тоді він щойно вирікся світа...
Здалеку, крізь згадки й мрії, сумно й ніжно глянули знову на Бертольда фіалково-сині очі. Як тоді, коли бачив їх востаннє.
Підніс погляд на круцифікс, немов беручи святе зображення за свідка, що не його в тім провина. Та ж саме з-під круцифіксу впав на нього ще раз фіалковий погляд квіток. І в тім погляді вчувається докір: "Коли б був не злякався життя..."
І раптом спалахнула в серці злість. Не на Колумбу, а на гріх, на спокусу, що скрізь чигає на ченця. Навіть і в цьому лагідному вигляді скромних квіточок.
Бертольд підвівся і вхопив повною жменею квіти за голівки. Шпурнув ними у вогонь горна. Але не влучив у запалі: братки розсипались на кам'яні плити перед пригаслим вогнем.
— Все одно, нехай так!..
І провів рукою по чолу, відгортаючи думки, немов сплутані кучері, що лізуть на очі.
Таж... минулося! Минулося й те, що згадав. Минулося й те, на що був потрібний той рух рукою; замість кучерів вже давно прикрашає його голову акуратно виголена тонзура. Навіщо ж всі ці думки? Навіщо згадувати й Колумбу? Хіба ж мало на світі гарних і розумних дівчат?
— Ну, ну! Таких — мало! — щось несвідоме відказало з глибини серця. — Дуже мало! Навіть, може, й була всього одна така Колумба! А в твоєму житті — напевно одна!
І знову десь дуже здалека відозвалось луною з докором:
— Коли б був не злякався життя...
Знизав плечима й трохи розтяг куточки губів: він, лицар, злякався?
І щоб перебороти недоречні думки, не пішов спати, а замість ліку вернув знову до відкинутої праці. Схотів перевірити теоретичні висновки своїх сьогоднішніх вираховувань і підійшов до робочого столу. Там витяг різні порошки й почав робити сумішку. Але пальці часами затремтіли, рухи були непевні, хімікалії розсипались і не можна було ручитись за точність ваги.
Незручно повернувшись, Бертольд зачепився за мідний моздир, що зірвався зі стола й з дзвонінням покотився по кам'яних плитах підлоги. Ці звуки здались Бертольдові такими подібними на дзеленькання підков по скелях.
Як давно вже не сідав він на коня! Як давно вже не летів навперейми з вітром за звіром на ловах! Та й ніколи не відчує він радощів дикої гонитви, коли кінь і їздець, як легендарний кентавр, зливаються в одну істоту, що прагне одного: дігнати!
— І все те я виміняв на цю тюрму! — з досадою й жалем сказав уголос.
Під вікном немов хтось пробіг, дрібно цокаючи копитами. Ясний, срібний голосок маленьких дзвіночків пролунав у нічній тиші й зарисувався на тлі солов'їного супроводу. "Сарна блукає в саду! — пройшло Бертольдовою думкою.— Гвардіянова сарна".
Але думки знову вертали назад. Згадав колишні турніри. Дарма що там, у світі, він ніколи не мав до них нахилу. Щоправда, був ще замолодий і не міг брати самостійної в них участі. Таж батько примушував бувати на всіх. І тепер згадав і ясно вчув, як захрустіли зломані списом людські кістки, й з огидою здригнувся.
"Яка в цьому різниця,— подумав,— між шляхетними лицарями й п'яними парубками з черні, що в неділю протикають один одного вилами?"
Ні, за тими "геройськими грами" він не шкодує.
Шлюбний віночок плете,
Усміхаючись, дівчина ніжна...
Чиїсь нахабні очі заглядають на нього. Лащиться яскраво одягнена жінка з віолою в руках. Нахилившись вперед, все ближче схиляється до нього й кокетливо перебігає білою ручкою струни. Але ж дивиться, як жебрачка...
— Прекрасний лицарю! Лише тут! Лише тута — найліпше вино від початку й до кінця Рейна,— закликає шинкар з порога свого мандрівного шинку, прикрашеного гірлянда ми свіжої хвої та підробленим з бляхи виноградним листям. Під тими гірляндами, при вході в шатро — також бляшаний, розмальований Бахус, прикріплений до бочки, мов прапор, на високій тичці...