Я — лише многогрішна й недостойна служебниця Божа, але ж з волі Господньої поставлено мене на варті біля отари святого Бенедикта. Довго живу вже я на світі цім, і не раз ставалося мені, що сном віщим відповідав і мені, грішниці, милостивий Господь, як в молитвах благала я помочі в справах родинних святого нашого патріарха. Хто знає, чи не Божою волею натхнена бувши, викупила я святими ознаками гідності абатської — хрестом та перснем пасторським — цю заблудшу овечку? До життя кляшторного готувалась вона. Може ж, у габіті святого Бенедикта не тільки спокутує вона провини свої, але ж придбає й заслуги небесні? Колумба — наймення її. Голубку-Колумбу і я бачила у видінні своєму. Голубка ж була, що сповістила святого патріарха нашого про душу святої сестри його Схоластики, що взято її на небо з нашої землі.
Судді праведні! Чи ж не сказано в Святому Письмі, що не бажає Господь смерті грішника, а щоб покаявся він?..
Всі уважно слухали. Залізні цеглини вже давно почорніли, а горна перестали куріти, замовкли Абелеві хлипання. Здавалось, що сірі кам'яні склепіння, мов старечі рамена, натруджені тягарем довголітньої праці, схилились ще нижче.
Раптом відчинились оковані бокові двері судової зали. Узброєний алебардою вартівник, намагаючись стлумити чавкання важких своїх черевиків, наблизився до брата секретаря й, передаючи йому загорнений сувій, запечатаний двома восковими печатками на довгих шнурках, промовив кілька слів, показуючи позад себе на двері великим пальцем своєї великої руки. Брат секретар притакнув головою й негайно передав листа патерові Сальваторові.
Голова трибуналу впізнав відразу печатку францісканського кляштора під Фрсйбургом, і персональну печатку патера Герхарда, гвардіяна. Під адресою й найменням "найславнішого та найвченішого" патера Сальватора, стояло аж тричі підкреслене:
"Негайно. Хоча б і в судовій залі. У власні руки".
Патер Сальватор враз розгорнув пергамент, глянув на підпис й затримав погляд на останнім реченні: sicul filius prodigus, qui mortuus erat, et revixit, perierat et inventus est.
Зміст листа цілком зміняв увесь хід процесу. Спадали як чорна імла під блиском сонячного проміння всі обвинувачення в чарівництві, всі підозріння в справі зникнення Константина Анклітцена й почасти проливали світло на судову хибу в процесі фрау Тільде, що впала жертвою своєї надмірної балакучості, про що попереджав її "Печений чорт".
Патер Герхард повідомляв, що новий брат його кляштора фратер Бертольд, в світі Анклітцен, який є одним з найулюбленіших синів його, свідчить і чернечим, і лицарським словом та рішуче стверджує, що його колишня товаришка по студіях у алхіміка Брудерганса, Колумба Тільде нічого лихого проти нього, тоді ще юнака Константина, й на думці не мала, на життя чи на спасіння душі його ніяк не посягала, в жодних чарах магії ані в стосунках з дияволом ніколи запідозрена не бувала. Навпаки, завжди була дівчина побожна, цнотлива, мовчазна, в добрих науках пильна й за згодою матері своєї, дарма що жінки темної, та на язик нестримної, готувалася до кляшторного життя.
Патер Сальватор встав і розгорнув Євангелію.
— "Дівчино, де ж судді твої?" — запитав він євангельським текстом, і в голосі його прозвучала якась тепла нотка.
Абатиса глянула на нього й здивувалась: промінь блідого ще, однак вже весняного сонця падав на його обличчя. Раніш вона не помічала, що це старе обличчя було таки знищене. Щоки — мов прориті слізьми, колись ясні — може, сині, може, сірі — очі були безбарвно каламутні. Від всієї його постаті віяла безмірна втома.
— "Ніхто не осудив тебе?" — вже знову без чуття питався далі його голос.
— Ніхто, отче! — тихо, але ясно відповіла Колумба. — Ніхто!
— Так і я не осуджую тебе. Вибач ти провини невільні наші. Вибач, як і ми вибачаємо тим, хто кляне нас, слуг Божих, що повинні стерегти святу його церкву.
V. СПОКУСИ
І твій барвіночок хрещатий
Заріс богилою...
Т. Шевченко
Брат Бертольд відштовхнув покреслений пергамент з вичисленнями та помітками: знову заблукала якась невловима помилка до його вирахувань. В кінцевому розрахунку, незрозуміло чому, коли всі передумови були бездоганно справні, виходило зовсім не те, чого він сподівався.
Відчув глибоку втому. Олов'яна важка байдужість пригнітила його, немов усього сплющила в плескуватий, безформний і безвільний шматок матерії. Зробив над собою зусилля й підвівся з стільця. Розчиненим вікном влетіли в келію-лабораторію срібні каскади звуків, що наскрізь наповнювали старезний кляшторний сад: сотні солов'їв робили свій весняний фестиваль. Бертольд повернувся до дверей, щоб свіжістю ночі та музикою саду змити з себе цю байдужість, гіршу за недугу. Але, коли поклав руку на клямку дверей, його погляд упав на полу брунатної ряси, кінці білого шнура з трьома вузлами — й спинився. Легка тінь іронічної усмішки пробігла по його губах: хіба ж він сміє зробити, що забажається йому в дану хвилину? Він же мусить робити лише те, що стоїть в кляшторному статуті, а там ніде не сказано, щоб ченці могли серед ночі виходити на прогулянки в сад.
Як часто — ще й досі! — забуває він, що вже нема в світі ні лицаря Константина Анклітцена, ні схоласта Конрада з Кельна. Вони обидва вже вмерли назавжди, вмерли раніш за їхнього батька, а ось вже два роки натомість з'явився мовчазний, вічно заглиблений в свої проекти, задумливий, усім, часами й собі самому навіть чужий — брат Бертольд. І не розумів сам, чому та праця, до якої так змагав, в яку занурювався цілком і в "замку на Шпичаку", у алхіміка Брудерганса в Фрейбурзі, останніми часами не давала йому радості, лише саму втому. Що перетворило її на будень, що затулило перед нею принадні перспективи, згасило осяяну недосяжністю мрію, якою вона була пройнята? Тепер — це щоденний його обов'язок, котрий зводиться до того, що лише регулярно робити, але зовсім не обов'язує зробити. Повинен бути лише сталий процес праці, а цілком не конечний її наслідок. Невже ж в цьому була й причина його втоми й байдужості? Адже ж він, Бертольд, знає, й так само думає,— як і гвардіян, як і братія,— що працює "Богові на славу, кляшторові — на хвалу, а добрим християнам на користь". Дуже ж часто він бачить і наслідки своєї праці, втілення тієї чи іншої ідеї в реальні форми, перетворення її в корисні речі, котрі цілком виповнюють формулу — "Богові на славу — людям на користь". Має він тепер незрівняну змогу для творчості. Лабораторію, впорядковану за його власні гроші, має він таку, яка і в сні йому не ввижалася в батьківському замку. Має він повну волю й повне порозуміння, й не тільки ніхто йому не перешкоджає, а ціла сотня братів, кожен в міру своїх сил і уміння, радо б йому допомогли, коли б він потребував їхньої помочі, бо ж це — "...кляштору на хвалу", Патер Герхард, гвардіян, наказав не відривати брата Бертольда ні до чого, коли він працює в лабораторії, навіть зробив усякі полегші в буденних чернечих повинностях, щоб уможливити й уприємнити йому його працю, якою так дорожив, бо признавав його великі здібності, а сміливість Бертольдової творчої думки — далеко більшою за свою. Чому ж не зробити все, що дасть можливість тій молодій думці розгорнутись в повну широчінь?