На трясовині стоїть ще отруйна мряка. Сиві, самітні сосни стирчать у просторі, як шибениці. Хвилями оглядаєшся, чи юрбою не надлітає гайвороння. Сонце встає неохоче, визолочує край неба струйкою ясності так нерадо, немов за ним сховалося око Господнє з кріпко прижмуреною повікою.
— Ви звідки, дядьку? — питаю візника.
— З Тернопільщини, з Чернігова! Три роки вже, як з дому!
Раз зачеплений не з...