Ні місяць не світив тоді ні зорі,
чорніла ніч, і чорний був Дунай,
і Відень, ніби гуща тьми надворі,
стояв, не звіяний вітрами в гай.
Та в мене у душі ясніли дикі
й нездійснені надії, повні сліз,
мов зорі ті, що їх Дунай великий
на чорноморське дно відніс.
І їм у відповідь в саду з-під листя,
як із-під серця самого сторіч,
запідпадьомка...