— Бач, повертає на дорогу.
І ми повернули за павутиною, видерлись на стару шосейку і далі збиралися йти, якщо треба, то і в білий город, де білі будинки, білі кіоски, біле реміння в міліціонерів. І ми пішли б у той город, але вітер гойднув павутинку, погнав її в небо, вище телеграфних дротів, вище ластівок, аж туди — до пухких ватяних хмар. Зникла павутинка, розтанула.
А на землі зостались стовпи з білими чашками, і між ними були туго натягнуті дроти, які теж. очевидно, бриніли. Я приклав вухо до чорного стовпа. "Гуд-гуд-гуд", — загудів, задрижав роздратований стовп; натужне гудіння його йшло із землі, бігло по дереву, неслось кудись по дротах.
— Ей, — сказав я до стовпів, — про що ви там гуд-гуд-гудите?
— Го-ду-ду, — сказав стовп.
— Про що, про що?
— Ду-ду-ду, — сказав стовп.
— Ет! — махнув я рукою. — 3 вами, стовпами, побалакаєш. "Бу-бу-бу, ду-ду-ду", — і більше нічого... Гайда, Ніно, додому, бо й так далеко забрались.
А й справді далеко, я тільки зараз угледів. Ми на самій горі, кругом небо, а там унизу-унизу маленька хата, така маленька й біла, як грибок; і не видно ні вікон, ні дверей, лише темні крапочки — крап, крап, крап. І стоїть у дворі знак оклику (такий!), і махає мені комариною лапкою. Фюуу!.. Мабуть, Льоньку згадали і кличуть його, а Льонька за вітром повіявся.
— Ніно, побігли!
— Побігли.
— Давай, хто швидше!
— Давай.
Летиш з гори, і тобі здається, що ти на Бакуні, верхи шугаєш через кущі, через канави; зелені копиці верб несуться тобі назустріч, і студить лице річкова прохолода.
Хух, от уже й брід!
— Ніно, ти завтра приїдеш?
— Не знаю.
— Приїжджай. Бо я тут, бачиш, один.
— Добре. Якщо в Адама нічого не трапиться — приїду.
— Ну бувай. Ніно.
— Бувай.
— ...Льонь, а з ким це ти балакаєш?
Ледь-ледь піднімаю важку од сонця голову. На грудях, на ліктях у мене синя, подавлена шкіра — видно, що довго лежав на шорсткому камені. Кожний бугрик і ямка відбилися на тілі. Від сонця, від лежання в очах мені темно, і я зразу не второпав, хто це і про що питає. А-а, мама прийшла. Стоїть з відром, з оберемком білизни. Буде полоскать на проточній воді.
— Так з ким ти, Льоню, говориш? — перепитує мати.
— Ні з ким. Лежу та й усе. А з ким говорити, як на нашому кутку хлопців не вродило?
— Бідна дитина, — з гіркотою мовила мати. — Цілий день лежить, печеться на каменюці, нема з ким і погратись. Так, не дай боже, відлюдьком ще виросте.
Мам, не журіться, не треба.
Хоч і лежав я тут сам з собою, а вже побував у білій печері, ловив павука, блукав по степу, одне слово — набігався, набалакався вволю.
9. ВСЕ ВІДПЛИВАЄ
Ви чули, як наближається рівний і тихий дощ?
Отак сидиш у хаті, мати одчинила вікно, і знадвору повівав свіжістю, а ти слухаєш... Десь далеко, в невідомому світі, зачинається шум... І то ще не шум, а шепотіння землі, шерхіт сухої трави, шелест пожовклого листя. Ти прислухаєшся: може, переспав і тобі шумить в голові? Ні, це вже садом іде неквапливий шум, іде до вікна і шумить у стіну — рівно, густо, заспокійливо, і пахне тихим дощем і тихими снами. Злипаються очі, і тебе огортає теплий спокій.
Ти сидиш заколисаний, а слух, проте, гострий — чуєш, як скрипить, набухаючи, мокре дерево. Стихло муркотіння під вікнами, шум одійшов за хату, і щось торкнуло тебе за плечі: ей!..
Стріпнувся, глянув я у вікно: нема вже дощу. І сонця нема, десь за хмарами. Але небо, димчасто-сіре, просвічується, воно підрожевлене захмарним вогнем, воно розсіває кремове світло. Від того світла блищать краплини дощу на мокрих стеблах.
З дрімотного поля потягло вітерцем, заплюскали краплі, струшені додолу. Вітерець дужчав; він, мабуть, не долетів ще сюди. він тільки набирав розгону в степу. І там, у степу, щось починалось. Хтось від когось тікав чи хтось когось доганяв, — не знаю. Але там переполох, це ясно, і переполох страшний. Низько, при самій землі, котились, стрибали прудкі втікачі. Сірі, кудлаті, стрибали вони по канавах, зупинялись на хвильку, щоб перепочити, і припускали чимдуж. Гнались за ними такі ж волохаті клубки. Разом вони бігли по всьому полю, цілою отарою, бігли до села і злякано ховались у садки, у кущі, у канави. Що це таке? Зайці? Вовки?
Один клубок відірвався від гурту і боком, як підстрелений, покотився до нас. Стриб, стриб — заячим скоком влетів у паш двір і шасть під солому, затих.
Я вискочив з хати й біжком до соломи: курай [1]. Забився в кубло, сидить. Ніби и досі труситься від дощу.
Отакі зайці.
Вітер гнав із поля мокрий курай.
Мені стало сумно.
Бо тільки вчора і ми всі бігли, як цей курай. І нас гнало поза городами. Сходились, збігались діти до баби Сірохи. А в дворі стояла машина, юрмився люд, бряжчали мідні тарілки, і дядьки ставили на кузов труну. Труна була довга, виступала з машини. Коли її нахиляли, я побачив Адама: він лежав суворий і суворо дивився у небо. Загострене обличчя його світилось мертвим вогнем. Він помер тому, що не було чим дихать, сміятись, говорити. Вся живинка згоріла в ньому до краплі. Він уже пахнув землею і вирушав туди, звідки не повертаються.
Над труною ридала сліпа від сліз жінка, голосила баба Сіроха, хлипали наші баби; а в мене — як били мідні тарілки — струшувалось все в душі і гіркий клубок підступав до горла.
Поховали Адама за селом. Там росте кощавий старий бересток.
Не знаю, чи селяться лелеки на берестках. Думаю, що селяться. Вони люблять добрих людей. Таких, що травами лікують птахів чи будують співучі млинки.
— Ніно, — озвавсь я нарешті, — в тебе човен протікав. Бачиш?
— Протікає, — кивнула вона.
Я помітив, що в Ніни очі підпухли, вона була мовчазна, як ніколи. Ми сиділи годину й другу і не промовили жодного слова. Ніна дивилась на воду, вітер легенько ворушив чорну стьожку в її косах.
Нема Адама.
І про що нам було говорити?
День стояв хмарний; то набігали, то відкочувались геть легкі полохливі тіні; вже починали жовтіти верхи дерев, і в холодній прозорій воді відбивались багряні фарби осені.
Кілька жовтих листків прилипло до весла. Я глянув пильніше на човен і тільки зараз побачив: човен накренило на правий бік. Гарні колись, світлі березові лубки почорніли (а лубками було обшито борти човна), де-не-де пожолобились. дошки, крізь них сочилась вода. І набігло води чимало, аж притопило ніс, давно замочило Нінині ноги, залило водою її білі туфлі.