— Цього разу, Звіробою, це одна з твоїх делаварських витівок, бо нехай мене повісять, коли я бачу тут що-небудь, окрім дерев, які щонайхимерніше сплелися довкола нас, і ця химерія збиває з пантелику.
— А поглянь-но сюди, Непосидо! Хіба ти не бачиш отут, на одній лінії з оцим чорним дубом, похилене молоде деревце, що спирається на гілки сусідньої липи? Це деревце було заметене снігом і лягло під його вагою. Воно б ніколи не випросталося й не закріпилося б між липового гілля само. Добра рука людини допомогла йому.
— То була моя рука! — вигукнув Непосида. — Я натрапив на тендітне молоде деревце, яке припало до землі, немов знедолена жива істота, пригнічена горем, і поставив його так, як воно стоїть зараз… Ну, Звіробою, мушу визнати, що в лісі ти маєш справді гострий зір.
— Він гострішає, Непосидо, він потроху гострішає, це я визнаю. Та все одно це ще тільки зір дитини, коли порівняти мене з деким із моїх знайомих. Згадати хоча б Таменунда. Нині він такий старий, що мало хто пам'ятає, який він був у розквіті сил, але й тепер ніщо не сховається від йото погляду, що більше нагадує собачий нюх, ніж людський зір. Або Ункас, батько Чингачгука й законний вождь могіканів, — від його погляду також майже неможливо втекти. Я маю успіхи, можу погодитись, що маю успіхи, але мені ще далеко до такої досконалості.
— А хто цей Чингачгук, про якого ти так часто торочиш, Звіробою? — спитав Непосида, прямуючи до порятованого деревця. — Ясна річ — затятий волоцюга-червоношкірий!
— Не затятий, Непосидо, а найкращий серед волоцюг-червоношкірих, як ти їх узиваєш. Аби він увійшов у свої права, то став би великим вождем. А так він просто хоробрий і справедливий делавар. Щоправда, всі його поважають і навіть у дечому слухаються, але все-таки він нащадок занепалого роду, представник зниклого племені. Ex, Гаррі Марчу, як тепліє на серці, коли зимової ночі сидиш у них у вігвамі й слухаєш перекази про колишню велич та могутність могіканів!
— Послухай, друже Натаніелю, — сказав Непосида, на мить замовкнувши й зазираючи товаришеві прямо в обличчя, щоб вагоміше сприймалися його слова, — якщо людина вірить усьому, що говорять про себе інші люди, в неї може скластися перебільшена думка про них і применшена про себе. Всі червоношкірі — відомі хвальки, і я певен, що добра половина їхніх переказів — пустопорожнє базікання.
— Не буду перечити, Непосидо, в твоїх словах є дещиця правди, бо я сам у цьому впевнився й чудово це знаю. Вони таки люблять похвалитися, але це в них дар від природи, і гріх ставати йому опір… Чекай! Ось те місце, яке ти шукаєш!
Цей вигук урвав їхню розмову, й обидва товариші зосередили всю свою увагу на предметі, що був якраз перед ними. Звіробій показав своєму приятелеві на стовбур велетенської липи, що віджила свій вік і впала від власної ваги. Це дерево, як і мільйони його братів, лежало там, де повалилося, й тепер гнило під повільною, але невблаганною дією всього, що насилала на нього безперервна зміна пір року. Однак тління торкнулося серця ще в той час, коли дерево стояло струнко, в усій красі свого величавого зросту, й це тління руйнувало його зсередини, як іноді хвороба підточує життєві сили людини, хоч збоку видно лише її здорову зовнішність. Тепер стовбур лежав, простягнувшись по землі майже на сотню футів, і пильне око мисливця за деякими ознаками відразу розпізнало в ньому саме те дерево, що його шукав Марч.
— Еге, оце і є те, що нам треба! — вигукнув Непосида, подивившись на окоренок липи. — Все ціле-цілісіньке, ніби пролежало в бабусиній скрині. Допоможи мені, Звіробою, і за півгодини ми будемо на воді.
Мисливець негайно відгукнувся на заклик товариша, й обидва взялися до роботи розважливо й уміло, як люди, що мають неабиякий досвід у таких справах. Перш за все Непосида зняв шматки кори, які прикривали широкий отвір у кінці стовбура й, на думку Звіробоя, були покладені так, що скорше привертали увагу, ніж маскували схованку, аби тут проходив якийсь бродяга. По тому вони спільними зусиллями витягли на світ божий зробленого з кори човна, в якому були лавочки, весла, та інше причандалля, аж до вудок з волосінню й гачками. Суденце було чимале, проте, як на свої розміри, досить легке. А що Непосида мав силу справжнього велета, то він, одмовившись від допомоги, без видимого зусилля завдав човна собі на плечі, хоч це й було вельми неспосібно.
—Іди вперед, Звіробою, — сказав Марч, — і розсовуй кущі; з усім іншим я впораюсь сам.
Той послухався, і вони рушили до озера. Звіробій розчищав дорогу товаришеві, звертаючи за його командою то праворуч, то ліворуч. За якихось десять хвилин вони зненацька наче пірнули в яскраве сонячне світло й зупинилися на низькій рінявій косі, що її з трьох боків омивала вода.
Коли Звіробій підступив до берега й очам його несподівано відкрився цей краєвид, крик подиву вихопився йому з вуст — щоправда, крик неголосний і стриманий, бо юнак був набагато розсудливіший і обачливіший за невгамовного Непосиду.
Краєвид справді так вражав своєю красою, що йому варт приділити увагу.
Врівень з косою слалася широка водяна гладінь, така тиха й прозора, що здавалася ложем із кришталевого гірського повітря, затиснутим в оправу з гір та лісів. Озеро тяглося милі на три і вшир сягало на півмилі, а навпроти коси навіть більше; далі на південь воно вужчало до половини. Береги, як і належить, мали химерні обриси, їх помережили затоки й численні клинцюваті відмілини. З північного, ближчого, краю озеро стримувала самотня гора, від якої на захід та схід збігали долини, що приємно різноманітнили обрій. Та загалом місцевість все-таки була гориста. Високі пагорби чи невеликі гори стрімко здіймалися з води вздовж майже всього берега. Лише поодинокі улоговинки становили виняток, бо навіть там, де берег був не дуже крутий, оддалік бовваніли висоти.
Але найдужче в цьому краєвиді вражали його величава пустинність і солодкий спокій. Скрізь, куди не повернися, перед очима тільки дзеркальний полиск води та заворожена синява неба в облямівці густих лісів. Верховіття дерев кучерявилося так пишно, що крізь нього не проглядала бодай щонайменша галявка, — геть увесь виднокіл, від округлих гірських верховин аж до кромки води, вкривала суцільна пелена зелені. Та рослинам було замало навіть такої цілковитої перемоги, і дерева перевисали над самісіньким озером, тягнучись до світла. Вздовж східного берега милями можна було плисти під вітами темних рембрандтівських[25] гемлоків, тремтливих осик і зажурених сосон. Одне слово, людська рука ще не нівечила й не спотворювала цього первозданного пейзажу, що купався в сонячних хвилях, цієї всепереможної лісової величі, що ніжилася в пахощах черівня, збагачених і підсилених щедрою близькістю води.