Живучи в гуронів, Уа-та-Уа поводилася так лагідно, що вони тепер дивом дивувалися, слухаючи її мову. А в затаврованого зрадника кров закипіла в жилах, і щастя гарненької ораторші, що йому не до снаги було здійснити помсту, яку він плекав, незважаючи на кохання.
— Кому потрібний Терновий Шпичак? — спитав він, насупившись. — Якщо цьому блідолицьому набридло жити, якщо він боїться індіянських тортур, скажи слово, Розчахнутий Дубе, — я пошлю його слідом за воїнами, котрих ми втратили.
— Ні, вождю, ні, Розчахнутий Дубе! — враз утрутилася Уа-та-Уа. — Звіробій нічого не боїться, а менше всього ворони. Розв'яжи його, розріж його пута, постав лицем до лиця з цією галасливою вороною, тоді ми побачимо, кому з них набридло жити.
І Уа-та-Уа ступила наперед, аби взяти ножа й зробити самій те, чого вона просила, але її спинив один літній воїн за знаком Розчахнутого Дуба. Вождь недовірливо стежив за дівчиною, бо, навіть коли вона говорила й трималася як найзухваліше, в ній відчувалась якась невпевненість, ніби вона чогось чекала, і це не уникло його спостережливого ока. Вона добре грала свою роль, але двоє чи троє старих індіянів збагнули — то вона тільки грає. Отож її пропозиція звільнити Звіробоя від пут була відхилена, і збентежену Уа-та-Уа одтягли від дерева тої самої миті, коли вона вже повірила була в успіх. Водночас гурт ірокезів, який досі юрмився безладно, знову став колом. Розчахнутий Дуб оголосив: старшини поклали провадити тортури; затримка виявилася задовга й марна.
— Стривай, гуроне! Стривайте, вожді! — вигукнула Джудіт, сама не знаючи, що каже, — аби тільки виграти час. — Заради бога, ще одну хвилину…
Мову її урвала ще одна і ще незвичайніша з'ява. Якийсь молодий індіянин проскочив крізь гуронські ряди і вистрибнув на середину кола з упевненістю й сміливістю, що межувала з божевіллям. П'ятеро чи шестеро вартових і досі пильнували озера в різних близьких та далеких місцях; спочатку Розчахнутому Дубові здалося — то прибіг один з них, аби сповістити якусь важливу новину. Незнайомий рухався прудко, й одяг на ньому, якого було се набагато більш, ніж на античній статуї, не вирізнявся нічим особливим, тож першої миті неможливо було визначити, хто він, — свій чи чужий. Трьома стрибками цей воїн опинився поряд із Звіробоєм, і не встиг ніхто й оком змигнути, як він перерізав мотузки. Мить — і бранець стояв уже вільний. Аж тоді незнайомий повернувся, і здивовані гурони побачили шляхетне чоло, гарну статуру й орлиний погляд молодого воїна, помальованого делаварським візерунком і спорядженого делаварським обладунком. У кожній руці він тримав по рушниці, спираючись прикладами на землю, а на одній висіла ладунка й порохівниця. То був "оленебій". Сміливо й визивно оглянувши юрбу навколо, індіянин подав зброю її власникові. Присутність двох озброєних людей посеред їхнього гурту ошелешила гуронів. Їхні рушниці стояли в лісі, де попало, притулені до дерев, при них були тільки ножі та томагавки. Проте вони мали досить витримки, щоб не виявити страху. Навряд щоб такі нечисленні сили зважилися напасти на такий здоровий гурт. Всі чекали, що за цим одчайдушним учинком буде висунута якась незвичайна пропозиція. Незнайомий справдив їхні сподівання: він налагодився говорити.
— Гурони, — сказав він, — земля наша простора. Великі озера просторі теж; за ними вистачає місця для ірокезів, по цей бік вистачає місця для делаварів. Я Чингачгук, син Ункаса, родич Таменунда. Це моя наречена; цей блідолиций — мій друг. На серці мені стало важко, коли я втратив його, і я пішов слідом за ним до вашого табору, щоб йому не сталося ніякої шкоди. Всі делаварські дівчата чекають Уа-та-Уа. Вони дивуються, чому її немає так довго. Нумо попрощаймося, і дайте нам піти своєю дорогою.
— Гурони, це ваш смертельний ворог, Великий Змій, якого ви ненавидите! — закричав Терновий Шпичак. — Коли він утече з ваших рук, то кров буде на слідах ваших мокасинів звідціля і аж до Канади. Я гурон і тілом, і душею.
За тими словами зрадник кинув свого ножа в голі делаварові груди. Швидким рухом руки Уа-та-Уа, яка стояла поруч, одхилила удар, і небезпечна зброя встромилася гостряком у сосну. Наступної миті така сама зброя блиснула в Змієвій руці й влучила в серце зрадникові. Від менту, коли Чингачгук ускочив у Коло, й до того, як Терновий Шпичак упав мертвий, не минуло й хвилини. Все те сталося так швидко, що гурони не встигли отямитись, але смерть Тернового Шпичака спонукнула їх до дії. Вони закричали, весь гурт заворушився. Цієї миті пролунав незвичайний для лісу звук, і всі гурони—і чоловіки, й жінки — спинилися, нашорошивши вуха, напружено чекаючи. Звук був розмірений і важкий, наче гатили довбнею. Щось замерехтіло між деревами, і з лісу вийшов військовий загін, що простував маршем. Солдати йшли в атаку, пурпур королівських уніформ яснів серед зеленого листя.
Що далі діялося, важко списати. Охоплені розпукою гурони безладно забігали, шукаючи рятунку. Про єдність і злагодженість дій не було й мови. Оточені відчайдушно заволали; на відповідь англійці бадьоро крикнули "ура". Але досі не вистрелив жодний мушкет, жодна рушниця, хоч розмірений тупіт наближався, і перед шерегою, що налічувала чоловік шістдесят, блиснув багнет. Гурони опинилися в страшенно невигідному становищі. З трьох боків їх оточувала вода, а чималий загін досвідчених солдатів одрізав їм шлях до відступу з четвертого боку. Воїни кинулися до зброї, а по тому всі — чоловіки, жінки, діти — майнули шукати схованки. Серед цього безладдя й мотанини один тільки Звіробій виказав обережність і спокій. Найперше він сховав Джудіт і Уа-та-Уа за деревами й спробував знайти Гетті, але вона зникла в гурті гуронських жінок. По тому він кинувся на фланг індіянів, котрі відступали до південного кінця мису, сподіваючись урятуватися водою. Звіробій виждав зручної нагоди, і коли двоє недавніх мучителів опинилися на одній лінії, його рушниця перша урвала тишу того страшного видовища. Куля скосила обох за одним разом. Тоді гурони почали стрілянину. Серед шуму-гаму чути було, як, випалюючи, подає свій бойовий клич Великий Змій. Проте вимуштрувані солдати не стріляли на відповідь, з їхнього боку один тільки Непосида загукав і випалив; шерега сунула мовчки, лиш інколи гучала коротка швидка команда та чулася важка, розмірена загрозлива ступа. Проте за мить залящали крики, почулися стогони, лайка, що завжди супроводжують багнетний бій. Ця страшна смертельна зброя наситилася помстою. Почалося видовище, схоже на ті, які часто бувають і в наші часи, і під час яких ані вік, ані стать не захищають од жахів війни.