Зате конвоїри мовчки сиділи на покладеній біля дверей дошці й уважно слухали. Вася й на них не звертав ніякої уваги, а преспокійно співав собі далі. Частівок у Васі виявилось безліч, і він витягав їх одну за одною з потаємних закамарків пам'яті. Коли ж увесь запас вичерпувався, Вася прокручував усю програму наново.
Конвоїри, прослухавши раз різкуватий Васин тенорок, поволі втрачали цікавість до його частівок: спів людини несповна розуму — однаково, що маячня хворого під час високої температури, й один за одним виходили на зупинках із вагона. Тільки один старий конвоїр лишався й, прослухавши кілька разів одне й те ж, слухав уважно далі, наче сподівався, що Вася утне ще щось нове.
Це й був Порфирій Іванович Пєтухов, котрий тільки тоді, коли сам Вася видохся й ліг нарешті на нари, підвівся й тихо промовив:
— Ну й артист!..
І важко було дібрати — чи то прозвучала в його голосі іронія, чи прихований захват людини, що вперше в житті почула нечуване.
Коли на літній період мене послано на сільгоспко-лону пильнувати сезонних пошестей, де служив на той час у ВОХРі й Пєтухов, Порфирій Іванович одразу впізнав мене й пригадав частівки Васі Бєдіна:
— Таке кіно хіба що тільки тут почуєш. Спробував би хто на волі таке заспівати — одразу б його за шкіру й у конверт!
— Він же божевільний — що з нього візьмеш, — сказав я.
— Божевільний-то божевільний, а співає... — Порфи-рій Іванович не доказав своєї думки. — Ну, звісно, голого не обдереш. — І знову прозвучало в його словах тодішнє потайне захоплення: — Що не кажіть, а цікавий співак!..
З того часу Порфирій Іванович унадився до медпункту. Він приходив на кінець прийому й, якщо не треба було нести до командира взводу мою довідку про звільнення від вартування, лишався ще посидіти й у розмові зі мною розраяти душу. Ми були з ним майже однолітки, а те, що він стрілець ВОХРи, тоді як я — в'язень, не бентежило Пор-фирія Івановича. До того ж мені лишався рік до кінця строку, я був розконвойований, мав перепустку ходити за зоною, не кажучи про те, що від того, чи я дам звільнення від вартування через хворобу, залежало — спатиме мирно Порфирій Іванович у тепло натопленій казармі чи буде мерзнути на вишці зі своїми недугами й болями.
В'язні вважали за щастя попасти на сільгоспколону хоч на короткий літній сезон. Це не лісоповал, де, пиляючи, обрубуючи, а потім, замість коней, тягнучи на собі важкі стовбури дерев, треба було напружуватись з останніх сил, — прополювання картоплі й турнепсу, поливання в парниках редиски й огірків, посаджених для начальства, — діло не важке, норми тут нема, а головне, коли вистигне городина, можна збільшити свій раціон харчування й нишком поласувати свіжим огірком чи редискою. На такій роботі, хоч увесь строк відбувай, не стомишся!
Але якою ж бридкою видавалась ця навколишня дійсність Порфирієві Івановичу! Чи ж йому, поважній людині в літах, плентатись з гвинтівкою за плечем, конвоюючи ув'язнених дівчат і молодиць, за два кілометри на картопляні ділянки, а там стояти "попкою", як дурний, ніби пильнуючи, щоб ув'язнені не розбіглись! Та й хто тут побіжить? Куди? По що? завезли людей аж на край світу: десь кілометрів за сорок — море, а далі — Японія. Отой божевільний співак, Вася Бєдін, та й то, мабуть, відціля нікуди б не побіг!..
І думки Порфирія Івановича линули назад, у Ками-шлов, до сім'ї, де так потрібні були б тепер його присутність і нагляд. Там лишились запрацьована жінка й троє дітей. За старшого сина Івана йому немає клопоту: працює на залізниці, одружився й живе в жінки біля вокзалу. Нема особливої журби й з найменшою, дочкою Катериною: їй тільки одинадцять років і ходить вона до школи. А от за середульшу, Маруську, болить душа Порфирія Івановича. їй минуло сімнадцять років, саме закінчила школу, коли його взято до війська.
— Самі розумієте, Дмитровичу, яка це небезпечна пора в дівчат, — казав він мені, важко зітхаючи. — Саме об цій порі дівчата казяться. Не допильнуй, не доглянь — зірветься з вуздечки, й тоді, вважай, пропала... Я й тут, хоч мені й жаль їх, часом нагримаю на дівчат, коли почнуть дуріти на картоплі. Та це їм на користь, без цього не можна! А хто ж догляне, хто осмикне Маруську, як буде треба? Мати? Де їй, старій, пильнувати дочки! Уночі сторожує біля крамниці, а вдень — і на базар сходи, і страву звари, і полатай старе дрантя, та й поспати ж колись треба. Ні, тут без господаря діла не буде.
І Порфирій Іванович раз у раз бідкався мені долею своєї Маруськи. Як на те й листів з дому чомусь уже понад рік нема. Щоправда, пошта була тут ще не налагоджена. Хоч і укладено вже рейки на колії нової залізниці Комсомольськ — Бухта Ваніно, але поштово-пасажирські поїзди ще не ходили, лиш привозили нею невеликі етапи в'язнів та на двох-трьох платформах підвозили пісок підсипати насип. Листи відправляли відціля й привозили сюди дуже рідко, коли когось у важливій справі посилали до Совгавані й той — де пішки, де на принагідній машині — діставався якось туди й назад.
— Чи вони там повимирали всі, чи подались кудись: два листи написав їм, а вони мовчать, мов заціпило їм! — скаржився часто Порфирій Іванович і неодмінно додавав: — Надивився я туг, у таборах, як молоденькі дівчата пішли по руках усяких паскудників, та й думаю про свою Маруську: чи довго ж там якомусь шелихвостові обдурити недотепу! Самі знаєте, які тепер хлопці!..
Хтозна-скільки просиджував би в мене за такими розмовами Порфирій Іванович, якби не думка про командира взводу, немолодого вже сержанта Бурду, що скоса дивився на ці часті відвідини стрільцем Пєтуховим медпункту. Сердитий Бурда якось прискочив до мене після чергового звільнення Порфирія Івановича:
— І що ви, лікпоме, цяцькаєтесь з цим Пєтуховим? Знову звільнили! А ким я його заміню на варті? У мене є теж свій графік, і ламати його раз у раз мені не випадає!
— Пєтухов хворий, температурить, — коротко відповів я.
— А коли хворий — куди мені накажете його класти? У стаціонар до зеків — не маю права, а в казармі нема кому його доглядати. Біда мені з вами! І побіг, дуже не-задоволений і вкрай заклопотаний.
У Бурди було справді багато клопоту, щоб іще морочитись з Порфирієм Івановичем, та Порфирій Іванович не зловживав його терпцем і, поковтавши два дні саліцилку чи аспірин, брав свою гвинтівку й, кректячи, йшов на варту.