Зрадлива жінка

Сторінка 2 з 5

Альбер Камю

"Раптом зі мною щось станеться, ти будеш забезпечена", — казав він.

Від нужди й справді треба себе убезпечити. Та все інше, крім найневідкладніших потреб... як тут забезпечити себе? Ось які невиразні думки іноді опосідали її. А тим часом вона допомагала Марселю вести розрахунки та іноді заступала його у крамниці. Найважче було влітку, коли спека вбивала навіть солодку млість нудьги. І зненацька, в розпалі літа, почалася війна. Марселя мобілізували, потім визнали непридатним; бракувало тканин, в комерції застій; спека, безлюдні вулиці. Якби тепер що сталося, вона б уже не була забезпечена. Тому, щойно на ринку знов з'явилися тканини. Марсель надумав об'їхати високогірні села та Південь, щоб, не вдаючись до послуг перекупників, продавати свій крам безпосередньо арабським торговцям. Він захотів узяти її з собою. Вона знала, що дороги поганющі, в неї була задишка, отож вона воліла б дожидатися його вдома. Проте він був упертий, і вона згодилася: надто багато енергії довелося б змарнувати на відмову. І ось вони їхали, та, як по щирості, все було зовсім не таким, як вона собі уявляла. Вона боялася спеки, її дратували рої мух, брудні готелі, просяклі духом ганусівки. Вона навіть уявити собі не могла такого холоду й колючого вітру, плато, загромаджених валунами, де стояв майже полярний холод. Вона ще мріяла про пальми та пісок. Тепер вона знала, що пустеля — то зовсім інше, то лише каміння й каміння, повсюди: і в небі, де не було нічого, крім холодного та скрипучого закам'янілого пилу, і на землі, де поміж каміння витикалися лише сухі билинки. Автобус несподівано зупинився. Водій пробурмотів щось тією мовою, яку вона чула, не розуміючи, все своє життя.

— Що сталося? — запитав Марсель.

Водій відповів уже французькою, що пісок, мабуть, забив карбюратор, і Марсель вже вкотре заходився клясти цей край. Водій засміявся на весь рот і запевнив, що нічого особливого не сталося — він прочистить карбюратор, і вони відразу ж рушать далі. Він відчиняв дверцята, і до салону вдерся холодний вітер, обсипавши обличчя пасажирів колючим піщаним пилом. Араби позакутувалися в бурнуси по самі очі.

— Зачиніть двері, — загорлав Марсель.

Водій, посміюючись, вернувся до кабіни. Він неквапливо дістав з-під щитка інструменти, потім знову вийшов і пропав у тумані десь попереду машини, так і не причинивши двері. Марсель зітхнув:

— Будь певна, він мотора ніколи й не бачив...

— Облиші — сказала Жанін.

Раптом вона здригнулася. На насипу край дороги, майже впритул до автобуса, стояли якісь непорушні, закутані в бурнуси постаті. З-під відлогів, крізь густі сітки, що прикривали обличчя, бозна звідки з'явившись, вони мовчки розглядали подорожніх.

— Пастухи, — сказав Марсель.

У салоні стояла німа тиша. Пасажири сиділи похнюпившись і ніби дослухалися до голосу вітру, що розгулявся на цих нескінченних просторах плато. Жанін раптом вразила майже повна відсутність багажа. На вокзалі водій закинув їхню валізу та клунки на дах машини. А в салоні автобуса та бічних сітках лежали тільки невеликі пласкі кошики та сучкуваті палиці. Як видно, усі ці південці подорожували без речей. Аж тут вернувся водій, усе такий же бадьорий.

З-під сітки, якою він прикрив обличчя, сміялися очі. Він повідомив, що вони рушають. Коли водій зачинив двері, вітер ущух і стало чутніше, як шурхотить по склу пісок. Двигун чхнув і замовк. Нарешті, піддавшись стартеру, він ожив і ревнув, коли водій щосили натис на педаль. Гучно кахкаючи, автобус рушив. Над натовпом обірваних і далі непорушних пастухів метнулася вгору чиясь рука І щезла десь позаду в тумані. І відразу ж автобус застрибав — дорога стала ще гіршою. Араби розмірене погойдувалися в такт руху. Жанін уже майже задрімала, коли раптом перед нею з'явилася маленька коробочка з пастилкою із пальмового соку. Солдат, схожий на шакала, посміхався до неї. Вона нерішуче взяла пастилку й подякувала., Шакал засунув коробочку до кишені, і посмішка зникла з його обличчя, ніби він проковтнув її. Тепер він дивився просто себе на дорогу. Жанін повернулася до Марселя, але побачила тільки його міцну потилицю. Він дивився у вікно на туман, що густішав і піднімався над осілим насипом. Вони їхали вже багато годин, втома пригасила будь-які прояви життя в автобусі, коли раптом почулися крики знадвору. За автобусом гналися діти в бурнусах, вони крутилися, мов дзиґи, стрибали, плескали в долоні. Машина котилася тепер довгою вулицею, обабіч якої тяглися низенькі будинки. Автобус в'їздив в оазис. Вітер не вщухав, але стіни затримували пісок, отож стало трохи світліше. Але небо було таке ж захмарене. Серед галасу юрби, скрегочучи гальмами, автобус зупинився перед готелем з глиняними аркадами та брудними вікнами. Жанін вийшла з автобуса на вулицю, похитуючись. Над дахами будинків вона помітила витончений жовтий мінарет. Ліворуч уже вимальовувались перші пальми оазису, і їй схотілося піти до них. Дарма, що було вже близько полудня, холод пробирав до кісток, Жанін тремтіла од вітру. Вона обернулася до Марселя, та побачила солдата, який ішов їй назустріч. Вона чекала, що він посміхнеться або помахає на прощання рукою. Він пройшов повз неї не озирнувшись і зник. Марсель стежив, коли знімуть з даху автобуса їхню велику чорну валізу з тканинами. Та це було не так легко: видавати багаж мав той же водій, він уже заліз нагору і тепер, випроставшись на весь зріст, розпатякував перед натовпом у бурнусах, що оточив автобус. Оточена темними обличчями — сама шкіра та кістки — приголомшена гортанними вигуками, Жанін раптом відчула втому.

— Я піду, — сказала вона Марселю, який нетерпляче підганяв водія.

Вона зайшла до готелю. Хазяїн, худий мовчазний француз, підвівся їй назустріч. Він провів її на другий поверх, вони поминули галерею, навислу над вулицею, і опинилися в номері, де стояло лише залізне ліжко, стілець, пофарбований білою емалевою фарбою, і вішалка без завісок, плетена ширма з очерету відгороджувала таз для вмивання, припорошений тонким шаром піску. Коли Жанін лишилася сама, вона відчула, яким холодом віє від голих вибілених вапном стін. Вона не знала, куди подіти свою сумку та куди присісти самій. Треба було або лягти, або стояти і однаково так само дригоніти від холоду. Вона лишилася стояти, не випускаючи з рук сумки, і дивилася в маленьке, наче бійниця, віконечко над головою у стелі. Вона не знати чого чекала, відчуваючи лише свою самотність та пронизливий холод і незвичайний тягар на серці. Вона ніби снила наяву і майже не чула міського гамору, що долинав з вулиці, зате чітко розрізняла якийсь плюскіт, що долинав з бійниці: то шелестіли од вітру пальми, такі близькі, як тепер здавалося. Потім вітер ніби посилився, і тихий плюскіт води змінився на гуркіт хвиль. Вона уявляла собі море, що грало поза стінами, ціле море пальм, струнких та гнучких. Все було геть не так, як вона гадала, проте ці невидимі хвилі освіжали її втомлені очі. Вона стояла опустивши руки, важка, трохи сутула, і не помічала, як холод помалу піднімався по її обважнілих ногах, їй ввижалися пальми, стрункі й гнучкі, та молоденька дівчина, якою вона колись була.