Він машинально увійшов до вітальні й завмер, притулив шись чолом до вікна. А дружина невпинно рухалась по хаті з кухні до ванни, до спальні, до кімнати дочки. Що вона робила тоді? Прибирала в хаті? Складала речі? Кілька разів йому здавалося: вона от от наблизиться до нього й несміливо торкнеться його плеча. От тоді б він кинув її на підлогу, що сили вдарив би ногою. В живіт, в обличчя! Але вона вперто робила щось своє. А він не знав, що робити йому. І він стояв, прикутий чолом до вікна, і тупо дивився на будинок навпроти, довгий бетонний будинок.
Зі спальні вийшла дочка — вона на канікулах вставала пізно, і вони з матір’ю довго щось шепотіли одна одній. Коли він нарешті відірвав чоло від віконного скла, то побачив невимовно люті доньчині очі. А потім мимоволі відсахнувся від жахливого обличчя з одним оком і синьо багрянистою щокою — він не відразу збагнув, хто це…
Тої ночі дружина спала у Віти, а він, не роздягаючись — на софі у вітальні. Їхнє шлюбне ложе у спальні стояло порож нє — і до цього дня його ніхто не розбирав… І досі воно так стоїть, заслане тією самою білизною, на якій вони з Вероні кою спали перед тим її відрядженням, з якого вона поверну лася на кілька годин раніше.
Так і висять у шифоньєрі поряд з ліжком дублянки його дівчат та інші речі, які він купував для них. Він майже не заходить до своєї колишньої подружньої спальні, де все при пало товстим шаром пилу, бо саме там він особливо гостро відчуває, як гуркоче прірва його життєвого краху.
А тоді наступного дня він дуже рано зібрався на роботу, щоб не бачити ні розбитого обличчя Вероніки, ні розлючених очей Вікторії. Коли він грюкнув вхідними дверима, йдучи з дому, дружина й донька спали чи не спали, але принаймні не виходили. А коли він пізно повернувся додому, ні Веро ніки, ні Вікторії вдома не було. Вони пішли від нього назавж ди. Посеред столу у вітальні лежали шлюбна обручка та інші золоті прикраси, які він дарував дружині. Був там і крихітний перстень, подарований доньці на шістнадцять років. Чомусь саме той повернутий перстень особливо образив його. Все робив для тебе, а ти… Та й будівельником став заради вас із мамою, якби не ви, слабкі й безпорадні, на біса б йому було те будівництво?
В нього були зовсім інші плани щодо свого життя — аж до тієї миті, коли зненацька втрутився у жахливу бійку в темному підворітті на Подолі неподалік від Дніпра, і, дістав ши хоча й не сильний, але все таки струс мозку, кров з носа і рота, а також легку нудоту, привів до себе в студентський гуртожиток неповнолітню дівчинку, що тремтіла, як гілочка.
І троє хлопців — він і його товариші по кімнаті — зворушли во опікувалися переляканою дитиною, як до того виходжу вали підібране на смітнику сліпе кошеня Фелікса — цілий тиждень уставали вночі, а потім відгодували здоровенного котяру, який перейшов жити до буфету на першому поверсі і навіть не признавався до своїх рятівників. І Вероніка спершу плакала вночі, до неї вставали, поїли чаєм з мелісою. А вдень її годували з тарілочки, хоча самі звикли по братерськи їсти з пательні. І тактовно відгородили для неї куток біля вікна. Чи міг він відпровадити її назад, туди, звідки вона прийшла? Спілкування з родиною Раєв ських не вичерпалися для нього бійкою в підворітті. Там, у помешканні на першому поверсі, вікна якого виходили на Дніпро і на палісадник у подвір’ї, залишались її речі й доку менти. Він спочатку пропонував начхати на речі, будуть у неї ще! Але свідоцтво про народження і свідоцтво про закінчення восьмирічної школи треба було якось видобути звідти. Та й начхати на речі також тоді не виходило. У неї не було ні чобіт, ні теплого пальта. Тільки старий светр, потерті джинси, стара куртка і домашні капці. Він, ще до того, як між ними щось виникло, купив їй коротенькі чобітки з гострими носиками, і вона тоді сказала йому, що до кінця своїх днів пам’ятатиме ті чобітки.
Вероніка більше не повернулася до свого дому. Її батько, Іван Раєвський, був учасником Великої Вітчизняної і дрібним кримінальним злочинцем в одній особі. "Слухати ґенерала Раєвського!" — кричав він, вважаючи себе високоосвіченим, бо чув, що в історії був такий ґенерал. Він двічі сидів, і його випускали під амністію як ветерана війни. Він не боявся ні міліції, ні Бога. Коли Дмитро ходив до дільниці де "генерал Раєвський" перебував на обліку, йому порадили не зв’язува тися з ним, бо він — учасник війни, з ним не можна як з рядовим кримінальником. І, зрозумівши, що ніхто не допо може, він усе таки пішов туди, у той притон. Боже мій, які пики він побачив навколо "генерала Раєвського" за довгим столом під портретами Сталіна і маршала Жукова! До кінця днів не зітреться з його пам’яті та картина, гідна пензля Ієроніма Босха. То була таємна вечеря апостолів темряви.
Ці міські алкоголіки зовсім не такі, як сільські, навіть зовні. Вони не червоні, а сині, сірі, багрянисто коричневі, і вони не лише деґрадують, а й філософствують, включаючи категорії марксистсько ленінської філософії та Святого Письма у нецензурні фрази. Що він тільки почув на свою адресу, які погрози, які прокльони і які компліменти! Але він усе таки вирвав із того жахливого дому все, про що просила Веро ніка… Так починалося. А отак закінчилося.
З ким була вона, коли пішла від нього? З ким зрадила його? Чи надовго лишався на її дитячому личку слід від його кулака? Минулої осені він бачив Вероніку на розі Воло димирської та Житомирської, і вона була милою жінкою, а не одноокою потворою.
Вона була з білявим молодиком у тонких золотих оку лярах. Невже через нього завалилася частина світобудови, яку він ретельно зводив сімнадцять років? Біляве нещастя, шмаркач, типовий матусин синок! Дмитро мимоволі пішов слідом за тією парою. Вони не помічали його, захоплені своєю розмовою. Зайшли до гастроному, стали в чергу до кафетерію. Він став за ними і почув, що вони не вуркотіли закохано, як йому здалося спочатку. Говорили про щось незрозуміле йому — Ґротовський, театр в Ополе, ритм вистави… До того ж, вони зверталися одне до одного на "ви".
Отой блондинистий шмаркач в окулярах говорив до його дружини "пані Вероніко". Але між ними був зв’язок, на який одружена жінка права не мала. Втім, Вероніка вже тоді не вважала себе одруженою жінкою.