— Ой, та через мене! — відповіла Лариса, яка однією поло виною свого єства нібито симпатизувала Женикові, але дру гою — ставилася до нього з неприхованим презирством, — він розробляв тему, під яку дістав ґрант: "Високе мистецтво і соціальне дно". І брав матеріали у нашій фундації. Ми нерідко підтримуємо дітей з мистецькими обдаруваннями з соціального дна. Він не справлявся з матеріалом, йому був потрібен співавтор, а Вероніці потрібні були гроші. От я й познайомила їх. Тим більше, Вероніка добре знала життя радянських люмпенів… У них вийшла досить непогана спільна праця, він її має невдовзі видати. Я, між іншим, була рецензентом. Але потім я пропонувала йому взяти ще дещо з нашої тематики, і він відмовився, бо його те вже не цікавило. Люди хапаються за такі пропозиції обома руками!
— Але драматург він здібний, — відзначила Наталя Никонівна, — його п’єса і для професійного виконання могла б стати в пригоді. Але ця мати — вона вам не здається дивною?
— Звичайна українська свекруха, — відповіла Лариса.
— В цьому сюжеті, а особливо, якщо зіставляти обидва варіанти, я бачу підсвідому боротьбу, якесь неусвідомлене бажання вийти з під материнської опіки.
— Дай Боже, щоб хлопчик виріс, — сказала Лариса.
До гурту підійшов Женик, привітався з усіма і сказав, що після розмови з Вікторією краще зрозумів, як треба розплу тувати таємницю загибелі Вероніки. Він підключив до по шуків баби Зосі свою маму Тетяну Віталіївну, адже вона сама працює в лікарні і має знайомих майже в усіх лікарнях Києва. Він вірить, що знайде винуватців загибелі Вероніки.
— Хай вам щастить, — привітно усміхнулася Наталя Никонівна.
— Нашому теляті… — тихо сказала Лариса.
А Дмитро нічого не сказав. Женик пішов до іншого гурту, і тоді Лариса сказала:
— Слава Богу, що сюди не приперся Адріян.
— Ларисо, ти, я бачу, все знаєш, хоча й весь час на роботі.
— Саме тому.
— Як Вероніка й Вікторія познайомилися з цим огидним Адріяном?
— А ти його бачив?
— Він якось приперся до нас… себто до Віки, а вона попро сила мене спустити його зі сходів. Я це із задоволенням зробив.
— Я знаю, що цей самий Адріан певний час був громадян ським чоловіком Оксани Барабанської.
— Хто це така?
— Одна дама, влаштовує різні акції за підтримкою різних осіб, а він був при ній. А тепер при ній молоденький хлопчик типу Женика. А Адріян — їй Богу, не знаю, чим він займаєть ся, здається, якимось арт бізнесом, але я б не хотіла з ним мати справу. — І я б не хотів. — І Вероніка не хотіла, хоча він до неї останнім часом дуже клеївся. Казав, ніби в нього ремонтується будинок біля нового Ботанічного. А як він познайомився з твоїми — їй Богу, не знаю. Якось випадково. Щось від когось передавав…
Ти спитай у Віки…
— Я з певних причин не хотів би…
— Я тебе розумію, але тут не той випадок. Вони його гнали від себе, але одного разу я таки бачила їх у ресторані. Він, здається, при грошах, але, може, тому й при грошах, що кидає всіх на всі боки… Гадаю, він більше не з’явиться на наших обширах. Мені б цього дуже хотілося.
А саме в цю хвилину Адріян Борич, про якого йшлося трохи вище, трусив килим на подвір’ї бетонного будинку, до речі, неподалік від будинку, де мирно мешкала родина Стебельків протягом більш як десяти років. Але це мало цікавило Адріана. Його цікавила власна доля. У лютому він пристав жити до своєї дуже давньої пасії, яка вислухала слова про те, що саме її… стільки років… але життя склада лось так… і пустила розкішного індика до своєї самотньої хати. Тепер він трусить для неї килим і думає, як би змитися звідси. Якомога швидше і назавжди. Цю бетонку не можна навіть тримати як запасний варіант, якщо не вигорять усі інші. Після Оксани Барабанської, яка замовляла для нього костюми від Валентино, (до речі, він їх чесно відробляв) — трусити килими і ходити по кефір… можна не завершувати фрази.
Він повернувся до хати, кинув килим на порозі, зачинив двері кімнати, сів на телефон. Треба спробувати знову відсвяткувати Тетянин день, який вони вже святкували в її іменини, в січні. Вона найкраще збереглася з тої ґенерації його коханих. Блискуча форма як для постклімактеричних!
І для неї в нього є той гачок, на який чіпляють жінок, котрі вже нездатні любити. Якщо жінки більше не клюють на лю бов, треба опановувати інші методи. Якщо треба — шантажу й погроз. Саме цим він і займеться зараз.
— Ти так гучно розмовляв по телефону, що мені аж стало страшно, — власниця квартири несміливо відчинила двері до кімнати. Вона й досі не могла прийти до пам’яті від усвідом лення того, що в її домі став на постій такий мужчина.
— Мені винні гроші. Вже давно винні. І багато грошей.
Поїду розбиратися.
— Я переживатиму за тебе. Бережи себе, Адику! Може, вип’єш узварчику перед дорогою? Я свіженький зварила, він уже охолов!
Ще одна причина, чому цієї жінки неможливо терпіти.
Вона щодня варить узвар із сухофруктів. А цей напій, м’яко кажучи, не належить до числа його улюблених…
Після вистави "Дорога Зради" Вікторія зосталася зі своїми знайомими, а Дмитро пішов провести додому Наталю Никонівну. По дорозі розповів їй і про бабу Зосю, і про загадкові телефонні дзвоники до нього, на Воскресенку, та до Вікторії. Розповів, що хоче розшукати бабу Зосю, бо вона просто не може не бути непричетною до загибелі Вероніки.
Зізнався, що безпорадний у цих пошуках істини і що в якомусь розумінні починає пізнавати свою дружину тільки після її смерті. Наталя Никонівна казала, що вірить: його зусилля не марні. Адже сильне бажання саме по собі підкаже, в якому саме напрямі слід зосередитись, щоб досягти результату. Дмитро йшов на спектакль у поганому гуморі, а провівши Наталю Никонівну, повернувся додому з надією.
Треба починати діяти. Хоч і неприємно, а треба зв’язатися з матінкою того Женика, якщо вона і справді лікар з досвідом.
Баба Зося могла перебратися тільки до іншої лікарні, отож можна розшукати її. Він має зробити все можливе і неможли ве, щоб з’ясувати причину смерті його Вероніки. Наталя Никонівна має рацію, сильне бажання підкаже, як діяти.
Коли Дмитро повернувся додому, Вікторії ще не було. Він вийшов на балкон, той, з якого рік тому впав Іван Раєвський, запалив цигарку, швидко викурив її, запалив другу. Нав круги тисячами вогнів блимало каламутне передвесняне місто.