Я на це звернула увагу.
— Ну, то якщо її пригріли у лікарні, то вона мала трима тися за таку роботу обома руками!
— Але якщо вона вчинила злочин, то мала тікати подалі! І якомога швидше!
— Вона була нібито непогана бабця! Вона купувала мамі сік за свої гроші!
— То, може, вона й підсипала щось, що викликало у Веро ніки алергію! І ще одне. Чи можу я поставити питання щодо купівлі цієї квартири?
— Звичайно!
— Хто власник цієї хати? Скільки осіб?
— Зараз тільки я сама. Заповіту не було. Мама не збира лася туди… Очевидно, переоформити її на себе я зможу знов таки тільки через півроку.
— Якщо не буде інших спадкоємців…
— На що ти натякаєш, тату? У мами не було інших дітей.
— Але в неї є якісь брати, якісь сестри… — Є. Але донька — першочерговий спадкоємець.
— Ми іноді починаємо робити ремонт, і тут бозна звідки з’являються якісь спадкоємці, які примудряються довести, що вони непрацездатні і тому їм належить частина площі. Іноді власники квартир виплачують таким бідним родичам якусь суму, щоб вони відчепилися. Хоч би ти не опинилася в такому стані, Віко!
— Але тоді, після смерті діда, справа була серйозніша, бо йому ті підозрілі родичі були значно ближчі. І ніхто з них ні на що не претендував. Логічніше було діяти тоді.
— Ці ж люди, як я розумію, не є якимись організованими мафіозі. Діють собі, як їм підкаже їхній невеличкий розум.
Але й вони загрожують нам і можуть комусь укоротити віку… І ще одне, якщо вже ми говоримо про це… та сама… моя ранкова співрозмовниця… — Дмитро тепер боявся вимовляти ім’я своєї колишньої коханки.
— Вона мені теж розповідала по телефону про розбиті вікна у кав’ярні біля Дніпра, — перебила Лариса. — Туди, звісно, можна піти попити кави, це дорого не коштуватиме.
Але я дедалі менше вірю у версію щодо кримінальних роди чів. Ці телефонні дзвінки вам обом. Це були якісь хитрі дзво ники. Люди з життєвого дна, які їдять зі смітників і б’ють вікна у кав’ярні, не додумались би до таких прийомчиків. А це робилося для того, щоб Вікторія в усьому винуватила свого батька і його рідню і не написала заяви про те, що вона не погоджується з довідкою про смерть і наполягає на подальшому розтині, на з’ясуванні причин смерті… І хто б це міг такого накрутити?
— Ольга Павлівна мені так і сказала, що ми мали б відразу дошукуватися правди, поки… поки Вероніку не було похо вано. А тепер усе це з’ясувати значно важче. Проте бабу Зосю все одно треба розшукати. Її зникнення не може не бути пов’язане зі смертю Вероніки. Це вже занадто дивний збіг.
— Мені страшно, — сказала Вікторія, — тату, залишайся тут на ніч!
— В мене немає зубної щітки, — зітхнув Дмитро.
— Я тобі дам! Ми з мамою привезли з Америки багато зубних щіток на сувеніри! Щоб в усіх зуби були, як у амери канців! І Дмитро залишився на ніч у помешканні дочки. Лариса йшла додому із глибоким задоволенням від виконаного обов’язку — батько й доня помирилися, дитина доглянута.
Вікторія вийшла провести Ларису і Ярослава до ліфта:
— Тьотю Ларисо, я вас дуже прошу! Позичте мобілку! До завтра! Я вам завтра занесу у ваш офіс!
Лариса великодушно простягла їй телефон.
Для батька й доньки почалися звичайні тихі будні.
Дмитро ночував у домі Вікторії, але часом навідувався на свою Воскресенку. В перші дні Вікторія дуже просила його відразу після роботи йти сюди, до нового дому, бо їй страшно. А коли через два дні після дев’ятин він сказав дочці, що буде пізно, бо йому все таки треба заїхати додому взяти щось зі своїх речей, вона нагадала йому, щоб він пильніше пошукав грошей, які нібито вона в нього взяла… У секретері лежали шістсот гривень, і він забрав їх з собою, і коли ввечері повернувся до дочки, то віддав їй ті гроші.
— Тримай!
— Що це?
— Ті шістсот гривень, які ти поклала замість тих, які взяла раніше.
— Це твої гроші. Ти їх просто недогледів.
— Віко, дитино, там було шість сотень. — І тут шість сотень.
— Там було шість новеньких купюр по сто гривень. А тут і двадцятки, і десятки, і навіть п’ятірки.
— То це в тебе нечистий розміняв. Я тут ні до чого.
— Ти наче твій двоюрідний брат Ярослав.
— Не порівнюй мене з цим недоумком.
— Віко, і все таки, щоб більше не повертатися до цього. Я поміняв замок у хаті на Воскресенці. Ось тобі ключ, і більше його нікому не давай.
Вікторія нічого не сказала. Але було видно, що вона зраділа і зміні замка, і поверненим грошам.
Після роботи батько йшов до доньки. Вікторія купувала дорогі продукти швидкого приготування, в целофанових плівках — батькових грошей вистачало на те. Іноді Дмитро згадував свої студентські роки в гуртожитку і готував суп харчо або борщ. Вікторія їла. Часом до неї заходили її студентські друзі Люся і Костик, і вони вчотирьох пили пиво і говорили про все і ні про що. Інколи Костик розпитував Дмитра Миколайовича про деякі реалії радянського життя і ретельно занотовував почуте у блокнот.
У помешканні було три спальні — та, де жив дід, кімната Вікторії та колишня кімната Вероніки. Ту кімнату й зайняв Дмитро. У цій невеличкій кімнаті на стінах висіли картини й фотокартки з нового життя його дружини, насиченого цікавими подіями, яких у неї не було в домі її чоловіка. І він годинами вдивлявся у світлини акторів театру "Трясиспис". І довго не відводив очей від календаря з розкішними зобра женнями каньйонів, озер і узбереж великої заокеанської країни, яку небіжчиця Вероніка відвідала минулої весни. Він дивився на всі ці свідчення її нового життя і дивувався сам собі, що вже не мучиться тим так нестерпно, коли не хотілось нічого знати, тільки заливати всі неймовірні припущення горілкою. Півторарічне провалля минулося. Він обережно брав книги Вероніки з полиць і, гортаючи їх, тихо думав: це ж треба! Читала Берґмана! А колись так само, як і великий шведський митець, тікала світ за очі з дому подалі від рідного батька.
А вечорами, після роботи, Дмитро потроху приводив до ладу кімнату, яку запаскудив Іван Раєвський за той недовгий час, поки жив у ній, і думав, що все таки не втекла Вероніка від свого жахливого батька, не сховалась вона від нього. Як же вона тоді бігла у кімнатних капчиках, у старій болоньєвій куртці, з якої крізь дірки випадав ватин… Дмитро відчував серцем, печінкою, спинним мозком: Вероніку погубив той нижчий, інфернальний світ, з якого він її, виходить, так і не вирвав. І, вкотре перетираючи стіни, об які, дід Раєвський розбив не одну пляшку бозна з чим, Дмитро тоскно думав: сам винен. Якщо уже вирішив брати дружину звідти, не треба було їй забороняти спілкуватися з батьками.Треба було хоча б зрідка ходити з нею в той дім, до так званого тестя. Тоді б у його дівчат не виникло бажання потай спілкуватися з ним.