— Грип міг повернутися, я ж тобі кажу, це річ підступна, але мене насторожує не те. Я розмовляла з Дмитром. Він не міг прийти в лікарню без якогось запрошення! Він не знає вашої адреси, ви й досі на обліку в адресному бюро в його бетонці. Хто міг дзвонити йому? Якби мама захотіла поба чити його, вона б попросила тебе з ним зв’язатися.
— Вона б ніколи не схотіла його бачити! Навіщо він їй був потрібен?
— Ну, наприклад, вона могла захотіти взяти другий шлюб.
Для цього їй треба було б розлучитися з батьком. Адже вони були офіційно одружені.
— Мамі не треба було другого шлюбу! Щоб якийсь Женик прийшов у нашу квартиру, яку ми здобули такою кров’ю!
— Віко, то міг бути зовсім не Женик! Вероніка потроху здобувала професійний творчий рівень! А це кладе на жінку печатку обраності, робить її в якомусь сенсі особливо привабливою. Зростає ймовірність привабити цікавого й заможного мужчину.
— А вона весь час, поки ми були в Америці, замість того, щоб знайомитись із тамтешніми викладачами, перекидалася мейлами із Жеником.
— А між іншим, як там той Женик зараз? Чи дзвонив він після похорону? Може, його теж покликати на дев’ять днів?
— Тьотю Ларисо, якщо ви наполягаєте, щоб кликати батька…
— А це було б навіть ориґінально… Гаразд, із Жеником ми побалакаємо потім. Але з ним теж варто поговорити.
— Ви гадаєте, Женик щось міг заподіяти мамі? Та він саме лежав хворий вдома і не ходив до лікарні.
— Женик навряд чи міг щось заподіяти. Але він би міг дати деяку інформацію…
— Яку інформацію, тьотю Ларисо?
— Можливо, дуже цінну. Вчора мені дзвонив твій батько. І ти знаєш, що він мені сказав?
— Поняття не маю!
— Він сказав, що в тій триклятій лікарні працювала сані таркою жінка, яку він бачив у домі батька Вероніки.
— Яка санітарка? Ота страшненька, що мила підлогу в маминій палаті? Баба Зося?
— Я не знаю, як її звуть, але я була у мами в лікарні тільки один раз і запам’ятала одне обличчя. Його не забудеш.
— Баба Зося і правда була дуже страшна зовні. Я не знаю, чому в неї було таке сизо чорне лице. Вона, здається, п’яни цею не була. Я її ніколи не бачила напідпитку. Але вона була непогана тітка. І проводила у відділення за гривню, а не за три сорок, як у комерційному віконечку.
— Я певна, що Дмитро не брехав, коли розповів про… як її? бабу Зосю. І взагалі, він не брехав.
— Тільки бив по обличчю, коли щось не так…
— Віко, він часто бив маму?
— Тільки один раз. Тоді, коли ми пішли. Хіба мало?
— Ну то це не називається "бив", це називається "вдарив".
— Хоч би як воно називалося, але я не хочу такого у своєму домі.
— Хто такого може хотіти? Але Дмитро дуже дорого заплатив за свою… нестриманість. Ти подивилась би на нього зараз! Він страшенно постарів, спав з лиця, згорбився. а був же як породистий кінь! З тих, що в зрілому віці стають ще вродливішими, ніж замолоду. Він вродливіший за Яросла вового тата. Я на мужиках розуміюсь!
— Ну, то батько й помстився мамі за те, що вона пішла від нього. Прийшов до неї, коли вона була хвора. Наговорив їй якихось жахливих речей… А тут іще його мати…
— Віко, ми з тобою йдемо якимись хибними шляхами! Я тобі вже казала: баба Марія померла у червні минулого року!
Ти ж розумна дівчина! То не будь тупуватою, як твій батько!
— Ну спасибі вам, тьотю Ларисо!
— Віко, твій батько й досі тільки те й повторює: Вероніка мала зі мною все! — І по обличчю також.
— Віко, мама позбулася комплексів, пов’язаних з твоїм батьком! Вона не могла померти від того, що він прийшов до неї і щось їй сказав.
— Але вона була хвора!
— Ти ж сама кажеш, ніби їй уже тоді стало краще! І до того ж, коли їй і справді було дуже погано, коли вона марила, то згадувала про твого батька?
— Ні… Ні, не згадувала!
— Бачиш! Його не було в маминій підсвідомості! Це те, про що я тобі говорю. А про що вона говорила? Ти можеш пригадати?
— Вона говорила про театр… Плутала фрази, просто я розуміла, що то було про театр… Але дві фрази вона повто рила кілька разів до кінця, і я їх запам’ятала. Вона казала: у цієї п’єси має бути інший фінал! Віко, передай йому: у вистави має бути зовсім інший фінал! Я її заспокоювала, казала: мамо, ти одужаєш і скажеш сама все, що думаєш про п’єсу і про виставу. Ось. А ще одного разу вона сказала, і мені стало зовсім страшно, бо вона мене не впізнала, а говорила, ніби не до мене: облиште його, він же дорослий! Він сам знає, що йому робити! Потім їй стало краще, вона вже не марила, і я забула про ці слова. А вона, мабуть, подумки розмовляла з бабусею Марією — не знала, що її нема.
— Я гадаю, Вероніка подумки розмовляла з кимось іншим.
— Але як же тоді зрозуміти дзвоники з Блюхівки за кілька днів до… до… — Вікторії важко було вимовити "до маминої смерті".
— А ти мені не розповідала! Які дзвоники?
— Ну, то я розповідала Костику і Люсі. За кілька днів до…
— Але мама вже була в лікарні?
— Так. Дзвонили сюди… Було дуже погано чутно…
— А чому ти вирішила, що то було з тих місць?
— Мені здалося, то був бабусин голос. Вона питала, чому мама забула її і не приїздила на Різдво. А потім зв’язок урвався.
— Яке Різдво? Твоя бабуся померла у червні минулого року. А на це Різдво твій батько був у Блюхівці, поставив над нею хрест. Бо односельці скаржилися, що бабуся не мала спокою і їм не давала.
— Ну от вона й покликала маму до себе! — вжахнулася Вікторія. — Все сходиться, тьотю Ларисо!
— Ві і ко! Ві і ко! — застогнала Лариса, — Ти доросла розумна дівчина! Ти вивчаєш соціальну діагностику! Ти з тих, ХТО ставить діагноз! Чого ж ти стаєш на рівень тих, КОМУ його ставлять!
Після похорону Вероніки Раєвської Женик Мурченко лежав у ліжку три дні, вставав тільки в туалет. Статус вільного художника і літератора дозволяв йому у випадку душевних травм проводити час у такий спосіб без найменших професійно кар’єрних збоїв. Мама залишила йому на плиті його улюблені биточки під майонезом і підсоложений рис на гарнір. Залишила йому на столі миску з огірочками, бо двад цятисемирічна дитина могла не додуматись витягти їх зі слоїка. А сама пішла на роботу до своєї лікарні. Бо немає кому працювати, і хворим нема ніякого діла, що лікарі також хворі.