Втім, одна віддушина все ж таки була — книги.
Пристрасно, запійне читати Ціолковській почав з дитинства "і читав все, що можна було дістати... Любив мріяти і навіть платив молодшому брату за те, що він слухав мою маячню. Ми були маленькі, і мені хотілося, щоб і будинки, і люди, і тварини — все теж було маленьким... Мріяв про цілковиту відсутність сили тяжіння". Як видно, і особливий вектор читання виявився в Ціолковському дуже рано.
Але й образ сугубого "технаря", якого нічого не цікавить, окрім таблиць і формул, теж далекий від істини. Ще в Москві, на довгі місяці "поселившись" в Румянцевській бібліотеці, він, за його власним визнанням, читав зовсім не лише спеціальну літературу: "Відомий публіцист Писарєв примушував мене тремтіти від радості й щастя... З белетристичних творів найбільше враження справляли на мене романи і оповідання Тургенєва, особливо його "Батьки і діти".
Але потім Москва пішла кудись в область спогадів, а в Калузі книгами розжитися було важко. Коли знайомишся з науковими працями Ціолковського, викликають здивування, — а у фахівця й відверте роздратування! — особливі, вигадані автором позначення загальноприйнятих фізичних величин, відсутність посилань і підкреслена самобутність.
Це, зрозуміло, не оригінальничання й не впертість — просто жорстка необхідність для вченого-самоучки. Який і іспит на вчителя складав екстерном, і не чекав допомоги в тій глушині, куди закинула доля.
* * *
Але це звичайні люди у всьому покірно їй слідують. Генії свою долю роблять самі.
"Вчителів у мене зовсім не було, а тому мені доводилося більше створювати й творити, ніж сприймати та засвоювати. Вказівок, допомоги нізвідки не було, незрозумілого в книгах було багато, а роз'яснювати доводилося все самому. Одним словом, творчий елемент, елемент саморозвитку, самобутності переважав. Я, так би мовити, все життя вчився мислити, долати труднощі, вирішувати питання і завдання. Багато наук створювалися мною, за відсутністю книг і вчителів, просто самостійно".
Так прийшов він до ідеї ракети. Втім, одну прекрасну підказку все ж таки не слід скидати з рахунків. Ту саму, широко розтиражовану "помилку" Жуля Верна, який послав своїх героїв на Місяць в гарматному ядрі. У наш час про неї знає кожен просунутий школяр старших класів.
По визнанню Ціолковського, думка про ракету виникла в нього саме після знайомства з романом великого французького фантаста: "Не пам'ятаю добре, як мені прийшло в голову зробити розрахунки, що стосуються ракети. Мені здається, перше зерня думки було заронене відомим фантазером Ж.Верном; він збудив роботу мого мозку у відповідному напрямі. З'явилися бажання; за бажаннями виникла діяльність розуму. Звичайно, вона ні до чого не призвела, якби не зустріла допомоги науки".
Здається, додати нічого. Не проекти та точні розрахунки повідомляє фантастика науці (а коли й намагається, то найчастіше втрапляє в халепу), але щось цінніше. Повідомляє первинний імпульс, підштовхує думку — словом, будить ті самі "бажання", за якими неминуче потягнеться "діяльність розуму". Тут і Стругацьких можна пригадати до діла: "Як це чудово — людина, яка бажає дивного!"
Історія геніального відкриття Ціолковського багато разів описана в деталях, і повторювати її немає потреби. Хоча варто ще раз нагадати декілька рядків з його спогадів: "Старий аркуш з остаточними формулами, що відносяться до реактивного приладу, помічений датою 25 серпня 1898 року... Ніколи я не претендував на повне вирішення питання. Спочатку неминуче йдуть: думка, фантазія, казка. За ними простує науковий розрахунок. І вже, врешті решт, виконання вінчає думку".
А потім знову неминуче на допомогу приходить фантазія — але тепер вже для популяризації тільки-но зробленого відкриття. Бо в класичний образ "кабінетного відлюдника" могутня натура Ціолковського ніяк не вписується. Він не просто за науковою істиною гнався — а й мислив себе перш за все подвижником, утопістом, що мріяв про встановлення справедливішого ладу на Землі і в оточуючому її навколосонячному просторі. Те, що людство не залишиться вічно на Землі, було для нього аксіомою; слід було лише готувати людей до цієї нової грандіозної космічної діяльності.
Але як популяризувати наукову дисципліну, яку ще належало створити? Ціолковській звик до всього доходити сам. І він звертається до наукової фантастики, розуміючи її, звичайно, по-своєму. Йому здавалося, що тільки вона дозволить дохідливо й образно донести до широкої аудиторії думки та ідеї, що мали, на його думку, "всепланетне значення": "Фантастичні розповіді на теми міжпланетних рейсів несуть нову думку в маси. Хто цим займається, той робить корисну справу: викликає інтерес, спонукає до діяльності мозок, народжує співчуваючих і майбутніх працівників великих намірів".
* * *
Писати про нього як про фантаста й філософа сьогодні особливо важко.
Історично в оцінці Ціолковського-мислителя наклалися, не виключаючи одна одної, а тільки підсилюючи несправедливість, дві крайнощі. З одного боку, замовчання його філософських робіт — часто складних, суперечливих, а інколи й просто диких, таких, що викликають острах у думаючого читача. А з іншого — безмірне, якесь релігійне вихваляння абсолютно всього їм написаного.
Читач фантастики зі стажем, ймовірно, не забув, як "наш" споконвічно-посконний Костянтин Едуардович, основоположник "російського космизму", поклонник філософа-містика Миколи Федорова і інше, і інше, ідеологічно протиставлявся іншим фантазерам. Хоч і співвітчизникам, але не "нашим", ідеологічно чужим — зокрема чужим російській імперській міфології. Тим часом досить було зазирнути до деяких філософських трактатів калузького мрійника, щоб виявити дивні, якщо не сказати такі, що лякають, паралелі з ідеями інших космистів. Всі ці думки про ієрархію рас, про завоювання космосу "сильними й генетично повноцінними" (і, відповідно, про "гуманне" звільнення від слабких та збиткових), про утопію технократів і вселенський "імперський" порядок.
Точно знаю: не читав Костянтин Едуардович творів інших, таких само неортодоксальних мислителів, що марили про "космічне коріння" вищої раси, про її тисячолітнє царство на Землі і в космосі та про остаточні вирішення проблеми рас інших — неповноцінних. Він до всього, повторюю, доходив сам, без підказок. Проте осад залишився.