— Це що, мій одяг? — запитав він.
— Так, тепер це ваш одяг, — гордо підтвердив кошлатий чоловічок. — Я його дуже вдало виторгував. Як бачите, він значно кращої якості — міцний, не подертий і не потертий. Крім того, ви тепер не виділятиметеся, не буде видно, що ви нетутешній. Так тут вдягаються, розумієте?
Трістран замислився, чи не подолати решту шляху в ковдрі, загорнувшись у неї, наче дикун з ілюстрації у шкільному підручнику. Потім, зітхнувши, зняв черевики, скинув ковдру на траву і почав вдягатися у свій новий шикарний одяг. Кошлатий чоловічок постійно підказував:
— Та ні, хлопче, це повинно бути зверху. Який жах, і чому тільки вчать нинішню молодь?
Нові черевики були значно зручніші за попередні.
Одяг і справді був новий і шикарний. Хоча й кажуть "не суди з одежі, а суди з розуму", і не лише пір'ям славний птах, та проте одяг — це як прянощі, без яких страва не так смакує. У цьому жовтогарячому й багряному Трістран Торн почувався іншою людиною, ніж колишній Трістран Торн, що вбирався у пальто і святковий костюм. Його хода стала помітно твердішою, рухи — впевненішими. Він вище підняв голову, а в очах зажеврів вогник, якого ніколи не бувало за часів капелюха-казанка.
Поки вони поласували продуктами, принесеними з Гулянки — а це була чудова копчена форель, миска нечищених бобів, трохи печива з родзинками і пляшка легкого пива — Трістран остаточно звик до нового одягу.
— Що ж, — сказав коротун. — Ви, хлопче, врятували мені життя — там, у сухолісі. А ваш тато зробив мені послугу ще до вашого народження. Хай потім не кажуть, що я невдячний тип, який забуває про добро…
Трістран пробурмотів щось про те, що новий друг вже й раніше багато для нього зробив, але кошлатий чоловічок, не слухаючи, продовжував:
— …от я й подумав: ви точно знаєте, де та ваша зірка?
Трістран не вагаючись показав кудись у темний горизонт.
— А тепер скажіть: ви ж знаєте, чи далеко та ваша зірка?
Досі Трістран про це не замислювався. Але на власне здивування відповів:
— Шлях туди лежить через небезпечні гори і розпечені пустелі. Якщо спинятися тільки на нічліг, за час мандрівки місяць виросте і змаліє усього півдюжини разів.
Трістран здивовано замовк: це було зовсім не схоже на його звичайну мову.
— Так я і думав, — сказав кошлатий чоловічок, йдучи до свого клунка. Він прикрив собою замок, щоб Трістран не побачив, як він відчиняється.
— До того ж, швидше за все, ви не єдиний, хто її шукатиме. Пам'ятаєте, що я раніше казав?
— Про те, що треба копати ямку, коли йдеш в туалет?
— Та не це.
— Що не можна нікому називати свого справжнього імені й розповідати, куди я йду?
— Навіть не це.
— А що ж тоді?
— "Скільки миль до Вавилона?"
— А, ви про це. Так.
— "Ще й повернешся, не бійсь… будеш там, не згасне свічка". Але весь секрет у воску: далеко не кожна свічка для цього згодиться. Я довго шукав таку, як треба.
Коротун витягнув недогарок свічки не більший за лісове яблуко, і подав його Трістранові.
Хлопець не бачив у недогарку нічого особливого. Звичайнісінька свічка — воскова, не сальна; видно було, що палили її вже не раз. Ґніт був чорний, обвуглений.
— І що я маю з цим робити? — запитав він.
— На все свій час, — відповів кошлатий чоловічок, витягаючи з клунка ще щось. — Це теж візьміть. Стане в пригоді.
Подарунок заблищав у місячному світлі. Трістран узяв його в руки. Це був тонкий сріблястий ланцюжок з петлями на обох кінцях, холодний і слизький на дотик.
— А це що?
— Усе традиційно: котяче дихання, риб'яча луска і місячне світло зі ставка, що біля млина. Вам слід узяти цей ланцюг з собою.
— Справді?
— О, так.
Трістран дав ланцюжкові зісковзнути з однієї долоні в іншу. На дотик він був як ртуть.
— Куди ж мені його покласти? У цьому одязі немає кишень!
— Обв'яжіть навколо зап'ястя; коли знадобиться — знімете. Ось так, правильно. До речі, одна кишеня там таки є — пошукайте під тунікою.
Трістран знайшов приховану кишеню. Над нею був маленький отвір для ґудзика, і хлопець почепив туди свій пролісок — скляну квітку-оберіг, отриману від батька на прощання. Хлопець замислився, чи батьків оберіг вже вплинув на його долю, і якщо так, то що саме він приніс — успіх чи біду.
Трістран встав і міцно стис ручку своєї сумки.
— А тепер розповім, що вам треба зробити, — сказав чоловічок. — Візьміть свічку в праву руку. Я зараз запалю ґніт. І тоді просто йдіть по свою зірку. Ланцюжок допоможе взяти її з собою. Залишився зовсім малесенький шматочок свічки, тож раджу вам не марнувати ані хвилини, щоб потім не жалкувати. "Не барися, ширше крок"!
— Мабуть… ваша правда, — сказав Трістран.
Він стояв, чекаючи, що буде далі. Кошлатий чоловічок провів над свічкою рукою, і ґніт раптом спалахнув. Полум'я було жовте згори і блакитне знизу. Дмухнув вітер, але вогонь анітрохи не сколихнувся.
Тримаючи свічку, Трістран виставив перед собою недогарок і ступив крок уперед. Свічка освітлювала все навкруги, кожне дерево і кожну травинку.
Наступний крок — і Трістран опинився на березі озера, а вогник свічки відбивався у воді. Ще крок — гори й самотні скелі; язик полум'я відбивався в очах мешканців засніжених висот. Наступний крок — і хлопець опинився на хмарах — вони хоч і були напівпрозорі, але якимось дивом витримували його вагу. Потім, міцно стискаючи свічку, Трістран пройшов під землею, де при світлі вогню виблискували мокрі печерні стіни; потім він знову опинився у горах, потім — на лісовій дорозі. Там він встиг побачити жінку в червоній сукні, що мчала в колісниці, запряженій парою білих цапів. Вона здалася йому схожою на кельтську королеву Боудіку, як її зображували у підручниках з історії. Ще крок — і Трістран стояв на зеленій галявині, поряд з якою плюскотів дзвінкий струмочок.
Ступивши ще крок, він помітив, що галявина нікуди не поділася: навколо росла висока папороть, наперстянка та в'язи. Місяць висів біля краю неба. Хлопець підняв свічку, шукаючи чогось схожого на зірку, що впала, — але не бачив нічого, хоч трохи схожого на звичайний чи коштовний камінь.
Поруч жебонів струмок, але за його шумом Трістран розчув ще якийсь звук — наче хтось захлюпав носом і проковтнув слину. Здавалося, хтось намагається не розплакатися.