Лї беріг огонь.
Слідуючого дня Бардік також не вернув ся. Кипріян радо був би ще один день ждав на свого слугу, однак Панталяччі спротивив ся сьому.
— Бардік утїк мабуть до своєї вітчини; дамо собі раду без нього, а ждучи тут довше, не сповнимо свойого завданя.
Рад не рад Кипріян мусїв згодити ся і Лї забрав ся до відшуканя буйволів.
Так новий завід. Буйволи зникли! Ще вечером видко було, як пасли ся недалеко, а тепер нї одного не можна було віднайти!
Тепер доперва пізнали велику втрату інтелігентного слуги! Колиб був присутним, знаючи звичаї буйволів, був би привязав їх до паликів.
Першого дня перестанку обережність ся не була конечною, тому, що змучені звірята, не думали відходити від воза. Доперва слідуючого ранку, глядаючи смачнїйшог трави, віддалили ся мабуть в глубину лугів.
Було се справдішнє нещастє для виправи. Втрата буйволів вела за собою втрату воза, який був рівночасно хатою і кріпостю на случай потреби.
Положене ставало критичне; по нараді* рішено полишити віз і забрати на конї стілько поживи, скільки тілько дасть ся. Може удасть ся купити буйволи в якого князика Кафрів, жертвуючи йому за них стрільбу і набої.
Лї мав сісти на коня Гільтона.
Забрали ся до роботи. Віз сховали під купою галузя, а кождий набрав в кишенї і мішки стільки поживи і набоїв, скільки міг помістити.
Лї, дуже зажурений, що свій червоний куферок мусить полишити, бо був за важкий, забрав тільки шнур, яким підперезав ся, наче поясом.
Скінчивши приготованя, трьох їздців споглянуло ще на долину, яка принесла їм стільки втрат й пустило ся в дальшу дорогу. Дорога ся, як і попередня, була вузенькою стежиною, протоптаною звірятами, глядаючими жерел до питя.
Два дни подорожі проминули і наші подорожні привикли обходити ся без воза. Під вечір другого дня, коли Лї приладжував вечерю під деревами, де задумували переночувати, якась віддалена точка звернула його увагу і вказав він на неї Кипріянови.
— Се є подорожний — кликнув Панталяччі, приглянувшись точцї.
— Се Матакіт в цілій своїй особі — додав Кипріян, взявши далевид — пізнаю візок, який тягне струс! Се він дійсно!
Панталяччі, приглянувши ся крізь далевид, потвердив спостережене інжінера.
— Яка віддаль ділить нас від него? —спитав Кипріян Панталяччія.
— Сім до вісім миль, а може і десять — відповів Італієць.
— В кождім случаю сьогодня не варта за ним гонити ? . — Дійсно, що так — відповів Панталяччі — бо за
пів години потемніє і можемо заблукати ся по незнаній дорозі*.
— Лишімо ся отже тут до завтра, а виїхавши рано, можемо мати надію, що вже завтра спіймаємо його.
— Така і моя думка.
Вечера минула при веселому настрою і подорожні вчасно пішли спати, щоби завтра подвійною скорістю їзди осягнути мету виправи.
Кипріян і Китаєць, завинувши ся в ковдри, скоро заснули. На се тільки ждав Панталяччі, щоби виконати задуманий плян.
Чорні його думки не давали йому спокою, все думав тільки, як би позбути ся товаришів і самому здобути діямант. Коли побачив, що Матакіт недалеко, рішив ся виконати задуманий намір.
Тихо відвязав свого коня, як також Темпляра і коня Китайця, відтак забрав збрую, трохи поживи і, ведучи коні* за поводи, покинув без милосердя своїх товаришів серед пустині*.
Висока трава таїла його кроки; змучені цїлодневною їздою конї, не опирали ся, нїщо також не переривало сну сплячим.
О третій в ранцї Лї збудив ся і, споглядаючи на погасаючі зорі, подумав собі, що вже час приладити каву. Не тратячи отже часу, почав одягати ся.
— А де сей Італієць подів ся? — спитав сам себе. — І коний якось не видко! Чи може сей чесний товариш... — Говорячи се, побіг до паликів, де конї на ніч були привя-зані. Цілком природно не застав їх, завважав також зник-ненє річий Неаполітанця.
Утеча отже була наглядна.
Чоловік, належачий до білої раси, не занехав би в такім случаю чим скорше збудити Кипріяна і звістити його про пригоду.
Кигаєць належав однак до жовтої раси, яка думає, що з вісткою про нещастє, ніколи не треба спішити ся, занимав ся отже дальше приладжуванєм кави.
— Як се чемно із сторони сього поганця, що не забрав нам поживи — кінчив свій монольог.
Коли кава заварила ся, налив її дві чашечки, якщо можна так назвати половинки шкаралущі струенного яйця і підійшов до Кипріяна, який спав ще твердо.
— Пане, кава готова — сказав чемно, торкаючи його. Кипріян роскрив очі, простягнув ся, привитав Китайця
усміхом і не піднімаючи ся, спер ся на лїктї і випив каву.
— Де Панталяччі? — спитав, завважавши порожне місце.
— Втік — відповів байдужним голосом Китаєць, неначе би се було звичайною річию.
— Як се? покинув нас?
— Так, утік і до сього забрав нам конї.
Кипріян зірвав ся з землі', відкинув ковдру, в яку ще був завинений і оглянувши ся довкола, зрозумів усьо.
Однак його гордість не позволила йому висказати голосно свого обуреня і трівоги.
— Се знаменито, нехай тільки поганець не думає, що вже виграв справу. — На хвилину Кипріян задумав ся, відтак сказав: — не тратьмо часу; сїдла і упряж полишимо тут, візьмемо тільки збрую і поживу. Йдучи пішки, будемо могли йти коротшою дорогою і може в той спосіб Панталяччі не богато нас випередить.
Лїєви не треба було двічи повторювати приказу. За кілька хвилин всьо було приготоване і незабаром оба пустились в дорогу.
Інжінєр мав рацію, говорячи, що пішки часом можна скорше зайти.
Йшли прямо біля себе, не минаючи стрімких ярів, неприступних для їздців. В полуднє перейшли гірський хребет до долини, де представив ся їм незвичайно гарний вид. Пасло ся там біля 20 жіраф, з довгими сторчачими шиями, як щогли, до 4 метрів в гору, представляючи незвичайно гарну картину.
— Треба зловити дві, щоби нам заступили конї — сказав Лї.
— Що, їхати на жірафі? Чи хто чував про щось подібного? — кликнув Кипріян.
— Не знаю, чи хто вже бачив, однак ви побачите, якщо позволите менї тим заняти ся. — Кипріян ніколи не вважав річи неможливою тому, що йому була незвісною, прирік отже Лїєви свою поміч.
— Знаходимо ся під вітром *від них, що є для нас дуже корисною обставиною, бо жірафи мають дуже ніжний нюх і булиб нас запримітили. Ви йдіть в противний бік і перелякайте їх вистрілом, щоби утїкли в мою сторону. Проче лишіть менї.