— Петре, ти б поцікавився живими, — відказав гетьман. — Де можна було таких красунь уполювати?
— Купили ми їх, Богдане, купили... — Потурнак посміхнувся, а тоді простяг руку і пригорнув Наталку. — Ходи, серденько, до мене.
З круглого виду Пилипа-цілителя не сходив подив, причиною якого були слова Потурнака про забитих заколотників, та ще більший подив на ньому з’явився після того, як поранений, який ще мить тому був на тому світі, тепер посміхався і пригортав дівчину.
— Господи, Господи, на жаль, немає тут Оникія, щоб і він міг таке побачив... — тихо проказав цілитель.
— Що ти бурмочиш, аптекарю? — запитав осавул.
— Що диво велике на моїх очах сталося. За життя я багатьох братчиків з того світу повертав, але на те в мене чимало днів ішло. А тут! Ще мить тому цей чоловік не впізнавав нареченої, а зараз уже пригортає її. Це ж треба!
Танула передсвітанкова імла. На сході вгадувалися ознаки нового сонячного дня. Віддалік біля одного з наметів кашовари розкладали багаття, а двоє в чагарнику рубали хмиз. Гетьман, завваживши те, сказав:
— Вирушаємо зі сходом сонця. — Тоді обернувся до Потурнака. — Мушу з тобою й Савою віч-на-віч...
Сава кинув погляд на дівчат і ті відійшли до намету. Віддалилися й осавул з Пилипом.
— Богдане, — випередив гетьмана Петро, — ми вдячні тобі за турботу і справедливість, але у нас інший шлях.
— Стривай-но, про що ти?! — вражено гетьман.
— Про те, щоб пристати до вашого обозу. Адже ти хочеш заснувати на своїх землях козацький осередок. Гурт озброєних людей, які, в разі потреби, могли б постояти за себе й за тебе. — Завваживши на обличчі гетьмана розгубленість, він промовив: — Богдане, я не товариш Оникієві. Просто мені довелося побував у світі, де немає таємниць, де чути думки... Людські, звісно. Помислів і намірів таких потвор, як Буцматий, Кубусь, чайковський другої чайки і тих, що з ними, не почуєш. Як не вгадаєш, що намислив скажений собака. Я їх бачив, коли повертався у цей світ. Вони підстерігають кожного, кого знали у земному житті, і не має значення, де б тебе спіткало лихо, ось тут, чи в Сінопі, чи десь інде. Там, де вони, не існує ні простору, ні часу. Вони втягують у своє кишло кожного, у кому більше від сатани, ніж від Бога. З ними був і Мурлага-галерник, хоч він і загинув у Сінопі. А то — звір у людській подобі. Їхніх думок ти не вгадаєш. Мине час, тут, у земному житті, і сутність така втілиться в немовля якогось проклятого роду або й народу, що нагрішив дуже, і досягши зрілого віку, накоїть великих нещасть.
— Петре, оскільки ти спізнав алхімію, то чи не скажеш, хто з цих людей, що тепер зі мною, означені дідьком?
— Гетьмане, я не знаю, що воно таке — алхімія, бо не навчений так, як ти. Напевне, магія? Але я не маг, як, наприклад, Оникій. Я потрапив у біду й побував там, звідки зазвичай уже не повертаються. Але оскільки душа моя не поривала зв’язку з тілом, то я — тамтешній, бачив і чув вас — тутешніх. Коли я кажу "чув", то маю на увазі й думки. Але чув тільки тих з вас, хто говорив або думав про мене. Воїни ж твої про мене не згадували, через це думок їхніх я не чув. Але якщо ти запитаєш, що я думаю про твій план, то скажу, що схвалюю його. Надто те, що ти маєш намір створити осередок не тільки сильних зброєю, а й заможних людей. Багатством-бо можна протистояти поневоленню не менш надійно, ніж шаблею.
— Тобі й про це відомо!?
— Ну, ти ж сумував не тільки через те, що я, можливо, віддав Богові душу, а й тому, що я з моїми знаннями мусульманського люду сприяв би тобі у налагодженні торговельних зв’язків з ним. Ти маєш намір пристати до плану Наливайка та створити князівство чи гетьманат на одвіку не заселених теренах — від Буджацької орди до Брацлава, а основні збройні сили тримати в Січі.
Микошинський пополотнів.
— Таке моторошно чути, — звірився Потурнакові. — Адже цими думками я досі ні з ким не ділився. — Раптом він обернувся до Сави. — А ти ж на це, що, синку?
— Не второпаю, пане батьку, про що ви з Петром... Якщо йдеться про те, щоб пристати до обозу, то ми з Меланією — як Петро... Але попередньо ми домовилися, що осядемо в містечку, де Самарь у Дніпро впадає; то лівий берег. Звідти недалеко й до зимівників моїх і Петрових батьків, та й до Січі — день-два верхи. А все інше, про що ви казали, я не тямлю.
— Це зверху порогів, гетьмане, — пояснив Потурнак. — Місто також має назву Самарь.
— Я знаю те місто, — посміхнувся Микошинський. — Воно Січі належить. Десь років двадцять тому Стефан Баторій — король польський видав грамоту на володіння ним козакам. Якраз навпроти нього, на правому березі, лоцмани таборують. Ну, ті, що дуби через пороги переправляють.
— Авжеж — сказав Петро. — Щедрий край — рибою, звіром.
— Багатий, — погодився козацький зверхник, — але небезпечний, бо розташований на шляху із татар у Московію. Щораз, коли орда на північ суне, люд місцевий у ліси втікає або прихисток шукає на правому березі Дніпра. Зазвичай нещастя трапляються перший раз, коли військо ханське по здобич іде, другий, коли повертається обтяжене здобиччю.
Потурнак, завваживши, як уважно слухає Сава, і що на його обличчі з’явилася невпевненість, озвався:
— Гетьмане, у цьому світі немає куточка, де хрещена людина почувалася б у безпеці. Торік орда вигнала сто тисяч полону саме з того краю, куди ти прямуєш... — Потурнак замовк. Раптом сказав: — Богдане, у Сінопі я прислав на берег двох дівчат з гарему володаря — польку й молдованку, — вони мали звернутися до тебе від мого імені...
Микошинський спохмурнів.
— Були такі, — відказав неохоче.
— Яка їхня доля?
— Погана. Немає їх більше. Повбивали.
— О, Боже! Хто!?
— Спершу треба запитати, чиїми руками... Не знаю. А от хто — мені відомо достеменно. Це ті, котрі тебе перестріли на шляху у цей світ.
— Кому вони заважали — ті стражденні невільниці?! — озвався Сава.
— Не вони, а я — охоронець здобичі великої. А їхнє перебування у війську діти Кубуся хотіли використати, як привід проти мене. От тих голубок хтось і... Можливо, вони — вбивці були моїми друзями. — Раптом Микошинський подивився на схід, змінився в обличчі: — Ну, ні то ні. Але пам’ятайте: моя пропозиція залишається... В Січі з’явлюся за три місяців.