— Про тих двох забудь і думати, Богдане. — Осавул перехрестився. — Важка смерть їм судилася. З ними поквиталися за всі звірства, скоєні нами в Сінопі. Хай Бог прийме душі їхні світлі. Ми всі запеклі, кров’ю вимащені, а вони чисті, совість незайману мають.
Перехрестився й Микошинський. По часі озвався:
— Розумію, що шансів вижити у них не було, але щось мені підказує: живі вони. Серцем чую. Що вселяє в мене таку надію? Те, що Петро мову турецьку знає не гірше від османа, звичаї їхні... — Гетьман повагався мить, а тоді мовив: — Та й Оникій каже...
— Он як! І що ж він каже?
— Ну, я ото перед від’їздом покликав його, аби подякувати за попередження, які він насилав нам у часи небезпек, тоді запросив до нашого гурту. Дукати золоті він узяв, а від мандрів з нами відмовився. Каже, що Січ, це єдине місце, де у "псів господніх" руки короткі і що наш похід на Сіноп інквізиція на карб йому поставить. Це все, що я збагнув, бо Оникій часом таке верзе, що сам тільки й розуміє.
— А про Потурнака і Приблуду, що він казав? — поцікавився осавул.
— Ну, що вони з пастки страшної вирвалися і що лихо їм на п’яти наступає.
— Коли ти з ним балакав?
— Та одразу ж після паювання здобичі — десь два тижні тому.
Раптом осавул натягнув повід і, спинивши коня, став вдивлятися в снігопад, до якого вони наближалися. Тоді озвався:
— Вершник.
По миті й Микошинський завважив, як рухома пляма попереду обертається на кіннотника.
Незабаром верхівець зовсім уже виринув зі снігопаду; він гнав коня назустріч валці.
— Це дозірний з моєї сотні, — озвався сотник Забігайло. — А тільки чого один? Їх там троє було.
— І чого коня гонить у чвал? Мабуть же, не для того, аби повідомити нам втішну новину, — зауважив Микошинський. — Він озирнувся на вози, на довгу вервечку козаків, які їхали по двоє. Тоді підняв булаву і обоз спинився.
Скоро вже стало чути глухий тупіт. То справді був один з трійці дозірних, що їх гетьман виставив на відстань десяти верст від валки з усіх чотирьох сторін. Наблизившись, козак осадив білого коня, тоді вистрибнув із сідла і, скинувши шапку, вклонився.
— Вітаю, панове старшино! — Він звертався до всіх, але дивився на сотника Забігайла.
— Бувай здоровий, Менею, — сказав той. — Де решта дозору?
— Татари... Ми наткнулися на невеликий загін. Данило у вибалку причаївся аби діждатися орди та довідатися про їхню чисельність, а Улас назирці їхатиме за вивідниками. — Козак відвернув високого коміра кожуха, явивши вусате молоде обличчя.
— З чого ти взяв, що то саме татари? — озвався гетьман.
— Ну, — коні низенькі татарські; клобуки на головах у вершників.
— Скільки їх? — поцікавився осавул.
— Не знаю. Їх бачив Улас. Ми, віддалившись від нашого обозу верст на десять на південь, роз’їхалися в різні боки на таку відстань, щоб не втрачати один одного з виду. А якби хтось із нас щось запідозрив, то збиралися б у гурт. Улас тоді поїхав ще далі на південь...
— Вони його помітили? — спитав Забігайло.
— Не схоже. Там снігова круговерть. Улас якийсь час ішов за ними слідом. Напрямку вони не міняли; прошкували підтюпцем на північний схід. Не дуже поспішали. Якщо їхатимуть, як їхали, то ще до ночі перетнуть шлях, яким рухається наша валка.
— А де тепер Улас? — поцікавився Нетудихата.
— Та за ними ж — назирці...
— Що на це панове старшина? — запитав гетьман.
Сотники переглянулися з осавулом. Озвався Палійчук:
— Треба влаштувати привал, а татарських вивідників зловити. Від свого основного загону вони, скоріше за все, віддалилися на півдня-день ходу. Якщо їхній загін не діждеться від них звістки, то затримається ще на півдня. За цей час ми, поквапившись, подолаємо немалий кавал відстані. А сніг присипить наш слід.
— Не дуже й присипить, — зауважив Нетудихата. — Двісті вісімдесят коней... Кізяк ще теплий буде. А загін, який вислав уперед вивідників — не основний. Він є складовою ще більшого загону, а той, напевне, – ще більшого.
Гетьман понуро дивився в гриву свого вороного скакуна, не озивався. Тоді сказав:
— Перехопимо вивідників, а там видно буде. Менею, ти зміг би вивести загін на татар?
— Авжеж, пане Гетьмане.
— Соцькі — по дюжині братчиків у руку пана осавула! Та нагодуйте Менея. Обоз рухається, як і рухався. Ага, мабуть, не треба нагадувати, що в ньому частка кожного з нас...
...Десь за версту від дороги Меней повернув на південний захід і погнав коня по сліду, який ще не встигло припорошити.
Снігопад здалеку здавався щільною завісою, проте не був надто рясним. У ньому вгадувалися і голі, без листя, гайки, й пагорби. Осавул, що скакав на чолі гурту, раптом спинив коня і став вдивлятися в каламутний простір попереду, де мелькала темна цятка. По миті її побачив і Меней.
— Улас, — сказав він. — А десь попереду мусять бути й вивідними.
...Кінотник не дуже поспішав. Раптом він спинився і став вдивлятися в постаті на сході, які рухалися йому навперейми. Скоро вони перетворилися на вершників, а ще по хвилі він упізнав у одному з двох, що їхали поперду загону, верхівця у гостроверхій шапці. То був Меней.
... — Татари вони, — відказав на запитання Нетудихати дозірний. — Четверо їх.
— З чого ти взяв, Уласе, що татари? — запитав осавул.
— Ну, одяг на них... Клобуки, таке інше. Коні низенькі, гриви майже до землі... А поглянь на відбитки на снігу... Непідковані коні бувають тільки у татар.
Нетудихата уважно розглядав сліди копит, а тоді зауважив:
— Тут бігло п’ятеро коней.
— Авжеж. П’ятий — нав’ючений, без вершника.
— Вони далеко звідси? — поцікавився осавул.
— Та з версту, не більше. Он попереду кізяк ще парує.
Старшина тим часом про щось міркував. Тоді, кивнувши на сліди, озвався:
— Ти справді бачив, що їх було четверо, і з ними — один кінь?
— Авжеж.
— Тоді це не кримці, — запевнив. — Татари не ходять по здобич учетверо з одним запасним конем. У кожного щонайменше біжать ще два обабіч того, що під сідлом. Та як би там не було, тих людей треба зловити.
Загін гнав коней у чвал чи не версту, але тих, по чиєму сліду вони їхали, не було видно. Щоправда, снігопад не дозволяв бачити більше ніж на двісті саженів. Раптом козаки спинилися на краю вибалка, у який вели сліди, й одразу ж побачили попереду чотирьох вершників, біля одного з яких біг нав’ючений кінь.