— Велетенська, — погодився Ягджи-огли, — але не така вже й неприступна. Торік у ній побували козаки.
— Мало віриться, — сказав Потурнак.
— Мало. А таке сталося... Кажуть, гяурів було півтори тисячі на сорока п’яти їхніх суднах. Вони з’явились, як і ми, з боку моря, пішли на приступ і до вечора оволоділи фортецею. Правда, довго там не затримались — підійшло-бо наше військо з суходолу...* Але всі гарнізонні припаси, арсенал, рабів, котрі працювали в обслузі, та й усе, що мало цінність, вивезли.
— Звідки тобі про це відомо, достойний?
— Аллах на тому нещасті дав мені трохи заробити. Я зробив тоді кілька рейсів з оливковою олією, фуражем та зброєю.
З баркасу, що пришвартувався до коггу, на палубу піднявся яничар. По його розмові з капітаном матроси відкрили трюм і заходились викочувати діжки з солониною та спускати їх в баркас. Шестеро рабів-веслярів, подзенькуючи ланцюгами на ногах, ті діжки виймали з сітки і укладали одна до одної. Коли суденце вже занурилося по самі кочети, яничар махнув рукою, мовляв "досить".
— От ми і розлучаємось, брате Ягджи-огли, — мовив Потурнак. — Чи перетнуться ще колись наші стежки?
— Хтозна, — відказав капітан. — Під час цього плавання в мене було таке відчуття, ніби нас оберігав сам архангел Джербриїл. Віра твоя глибока.
— Дякую, достойний, за тепле слово. Нахай частина ласки, яку мені дарує Аллах, залишиться на твоєму судні.
— І буде так... От тільки для правовірного такої проби як ти личило б бороду мати.
— Гай-гай, друже, якби вся справа була б тільки в бороді, то козел раніше за всіх став би шейхом.
Ягджи-огли засміявся, а тоді обняв Потурнака.
Тим часом яничар, котрий спустився по канатній драбині в баркас, показав Портурнакові на лаву біля стернового.
Не злукавив Петро, коли дивувався могутності Акерманської фортеці. З наближенням до неї вона ставала ще грізнішою. Тільки не сказав він капітанові, що вже побував під її стінами, перший раз у далекому 1574 році, коли козацький загін під проводом Івана Покотила*, спустившись на човнах по Дністру, звільнив Акерман від турок, спалив зовнішнє місто, але самої фортеці здобути не зміг. Він, вісімнадцятирічний, білий ще козак , не усвідомлював тоді, що воював під штандартами молдавського господаря Йони Води Лютого, людини, котра відмовилась платити данину султанові. "Гроші ці я краще використаю на спорядження війська, що позбавить моїх підданих від утисків, які чинить Порта" — сказав господар турецькому посланцеві-чаушу . — І тоді валашський господар Петро Кривий, котрий пообіцяв туркам за молдавський престол вісімдесят тисяч золотих (замість сорока тисяч, які платив Лютий), навесні 1574 року вирушив на чолі турецько-валашського війська в Молдавію. Звернення Лютого по допомогу до Польщі і Трансільванії закінчилися невдачею. Відгукнулися тільки запорізькі козаки. Із Січі прибув загін на чолі з гетьманом Сверговським. Молдавсько-козацькі загони під проводом Сверговського і дворника Думбрави, разом з військом господаря, знищили авангард ворога і розгромили нападників біля села Жилиште, поблизу міста Фокшан. Кривий ледь урятувався, знайшовши притулок у турецькій фортеці Браїл. Переслідуючи ворога, молдавсько-козацькі загони досягли столиці Валахії Бухареста й зайняли її. Але не затрималися там, а попрямували до Браїла. П’ятнадцятитисячне військо, яке турки направили з Кілії та Акермана на допомогу осадженим, було розгромлене й розсіяне молдавсько-козацькими силами, які зайняли посад, проте фортеці не здобули. Рештки турецького загону сховалися в Бендерській фортеці, яку також не пощастило здобути. Новий загін з Акермана, що його турки вислали на допомогу Бендерівській твердині, також був розгромлений у Буджацькому степу козацькими кіннотниками і молдавськими піхотинцями, які складалися з селян.
Водночас з цими діями новий козацький загін, що прибув на допомогу молдованам, здійснив сміливий водний похід проти турок, спустившись на човнах по Дністру до Акермана...*
— Про що замислився, правовірний? — почувся голос яничара, котрий сидів біля стерна.
— Сушу голову, о достойний воїне Аллаха, де б мені прихиститись на два-три дні з моїми дружинами й рабом.
— Казав капудан Ягджи-Огли, що ти хадж здійснив... Для такої людини можна місце знайти і в фортеці. Хоча я б тобі не радив туди потикатися з жінками. Надто вже свавільні діти султана. Притулок ти знайдеш у зовнішньому місті. Там є кілька постоялих дворів для тих, хто сюди з Молдавії злаки привозить та худобу приганяє.
Суденце наблизилося до невеликого причалу, біля якого вже стояли два вози, запряжені мулами. Раби, що досі тихо гомоніли, притихли. Чувся тільки плюскіт води під веслами, та брязкання кайданів. Баркас легко торкнувся бортом причалу.
— Чи не скаже опора трону султана Амурата, та продовжаться його дні до безкраю, як мені потрапити до зовнішнього міста?
— До міста й до постоялого двору, шановний, ти дістанешся, якщо обійдеш фортецю з правого боку. Але мечеть радив би відвідувати ту, що у фортеці. Там дуже мудрий імам; також ходжи. Вам буде про що побалакати.
"Найчастіше помиляється той, хто поспішає... Я — осман старовинного роду. Куди б не ступила моя нога — то моя земля. Моє я — первинне у цьому світі; воно-бо найменша часточка великого Я племені, якому належить Передня Азія, Північна Африка, Балкани, все Причорномор’я, а Фана Кара Тенгіз є внутрішнім морем моєї великої родини. То чого б я мав метушитись? Аллах, меч і півмісяць — ось символи, перед якими я схиляю голову. Аллах у серці, меч при боці, а півмісяць у небі. А там, у позахмаррі, від 1282 року, відколи Аллах послав у цей світ Османа Першого, насіниною якого є кожен з нас, все складається нам на благо. Меч наш — то не тільки криця, то знаряддя виконання волі Творця. Ось чому покорено так багато великих і малих народів, ось чому їхні грізні фортеці стали нашими твердинями на їхній же землі... Жінок створив Аллах для продовження нашого роду, а рабів дав нам меч." — Так міркував Петро Потурнак під поглядами дозорців на стінах. Він знав, що манера поведінки диктується не так одягом і навіть не так мовою, як внутрішніми порухами душі. Він намагався відтворити в собі чуте багато разів як від простих смертних, так і від подвижників османської ідеї. — Ми — не якісь там нелюди — ми боже племя, яке дозволяє вливати в себе іншорідну кров, аби тільки вона була освячена Аллахом."