Абу-ль-Хасим — один з тих, хто вартував на фортечному мурі, дослухався до курликання журавлів у нічному небі. "Коли вони сплять? — думав він. — Уже північ, а вони все летять, летять..." Птахи прямували до Перської затоки, де була і його — Абу-ль-Хасимова — батьківщина. "Краще нехай журавлі в нічному небі пливуть, аніж хмари, — міркував він. — Бо тоді моря не видно. А десь же гуляє флот гяурів. О, Аллах, скільки лиха несе він правовірним! Правда, бачили його на північному узбережжі; мабуть, козаки готуються напасти на Варну чи Істанбул. Але ібліс ще й не таке витівав..." Абу-ль-Хасим мав двадцять один рік від роду, дорожив своїм яничарським плащем і всім тим, що він йому давав; а давав багато, навіть те, що Коран забороняв, — чужих жінок. Не маючи ні кола, ні двора, він володів усім, до чого торкався його погляд. І все те вважалося платнею за мить, коли проб’є час віддати життя за султана.
До всього звик молодий воїн, крім висоти. На море, на будинки дивився, а от глянути вниз по стіні боявся. З цього ось місця яничари скинули в море селянина, котрий відмовився платити їм мито. Абу-ль-Хасимові, який стояв тоді внизу біля брами, здавалося, що чоловік падав неприродно довго. Тих двох нелюдів начальник наказав бити палицями по п’ятах, і вони довго не могли ходити, але ж правовірного не стало.
До сектора, за який відповідав Абу-ль-Хасим, належали частина моря і гавань з двома верфями. На одній готова вже галера очікувала на команду веслярів. Віддалік чергували два військових судна, а біля берега гойдалося з десятка два рибальських фелюг. На піску стояло кілька возів з розпряженими мулами, караван верблюдів, з яких поскидали тюки, кілька віслюків. Люди спали хто на возах, хто на землі, притулившись до тюків. "Мир, простір і благоденство... — думав вартовий. — В Сінопі і за його межами все спокійно". Він перевів погляд на море. В місячному сяйві його поверхня поблискувала золотим карбуванням, і коли-не-коли на ній з’являлася хвиля і розмотувалась темно-синім сувоєм шовку аж до берега, а там випліскувалась на пісок з лагідним шипінням. І тут Абу-ль-Хасим помітив біля води невисокого гладкого чоловіка, на плечі в якого сидів чорний птах. То був чужий.
— Аль-Ашшарі, — покликав він товариша, котрий стояв біля вежі і обдивлявся море з заходу. — Поглянь-но на отого з птахом... Він схожий на гяура.
Аль-Ашшарі, обіпершись об зуб бійниці, став вдивлятися в стійбище на березі.
— Ніякого чоловіка з птахом там немає, — відказав вартовий. — Сплять усі — люди і тварини.
— Але ж він іде босоніж по самій крайці води. І чорний птах у нього на плечі.
— Я ж застерігав тебе, братику, не кури гашишу, коли вартувати на стіну йдеш. Це небезпечно. Один крок, і ти — в обіймах архангела Джебриїла.
— Що то за куріння? Всього кілька затяжок кальяна... Стривай, а чоловіка й справді не стало.
— Його там і не було, — сказав аль-Ашшарі. — То мара, сон твій ходив.
— Але ж мені не хочеться спати.
— Прочитай шість разів "Прийду до Аллаха від шайтана, побитого камінням"* і все щезне. Бо то підступи ібліса. — Аль-Ашшарі відійшов до башти, дослухаючись, як його товариш бубонить молитву.
Мулько стало в Абу-ль-Хасима на душі. Йому здалося, що не чоловік з птахом кудись зник, а він — вірний Аллаха — побував у дивному сні і вийшов з нього, залишивши там віщуна. У тому сні на його — Абу-ль-Хасимову — душу було поставлено тавро. Він виніс його у світ людей як знак біди.
Абу-ль-Хасим любив Сіноп. Тут він уперше зазнав кохання (правда, краденого), тут сподівався вік вікувати, якщо передчасно не віддасть голову за султана Амурата. І ось знамення — погане, чорне!
— О, Аллах, високий, великий, не дай упасти лихові на голови вірних твоїх! — заблагав він.
З тим зійшло на нього просвітління, а відтак — і почуття відповідальності. Погляд його став доскіпливо оглядати кожну деталь на березі-стійбищі, потім перенісся на рибальські фелюги, верфі, військові галери, на яких він не завважив жодного руху. "Або капудани не виставили дозірних, або ж ті сплять на вахті", — подумав він. Проте на морі, скільки ока, не вгадувалося жодного суденця. Тільки неподалік від галери похитувались на поверхні дві чи-то діжки, чи якісь колоди.
То була така сама військова галера, яку козаки захопили у відкритому морі. Судно мало три щогли і підступитись до нього з борту заважали весла.
— Ну, що там, В’юне? — почулося з середини підводного човна.
— На кормі він. Спить, прихилившись до перил.
— Наші далеко?
— Слідом ідуть.
— Куди гребти?
— Лівими веслуйте... Ага, на мурах фортеці — сторожа в білому. Тепер прямо... Ледь-ледь. Зараз ми будемо під містком на кормі. Балакати вже не можна.
Димар виступав з-над води на два ліктя і був накритий шматком парусини. В’юн визирав з-під нього.
— Облиште весла, приготуйтесь, — прошепотів він. — Зараз відчеплюю лантух з піском.
Вартовий так і не повернувся зі сну. Увірвав йому життя стилет козацького навчителя Нетудихати.
На палубі галери з обох бортів у море дивилося кілька десятків гармат; біля них стояли діжки з порохом і ящики з ядрами. З носу височіла надбудова — каюти для офіцерів і лоцманів, з корми — така ж надбудова — помешкання капудана, яничар-аги та мулли.
— Не метушіться, — застеріг тихо Нетудихата. — З фортеці можуть запідозрити неладне.
Їх було п’ятеро: четверо веслярів і оглядовий — В’юн. Команду добирав Нетудихата. Поміж них був і колишній галерник, якого турки, коли він заслаб, просто викинули за борт військового судна в лимані, неподалік від Акермана. Його підібрали рибалки-гагаузи, довго відпоювали овечим молоком, а тоді відпустили. Він мав понуру вдачу і прозивався Мурлагою.
— Почнемо з капудана, — мовив колишній галерник до Нетудихати.
Двері прочинились тихо і поглинули Мурлагу і ще двох. По хвилі з каюти долинуло щось схоже на хропіння, а ще по миті ті ж самі троє вийшли на палубу.
— Там тільки двоє було, — сказав Мурлага.
Абу-ль-Хасим після знамення не зводив очей з нічного моря. Проте жодного суденця, жодної фелюги на обрії не помічав. Благо Аллах послав ясну місячну ніч. Єдиним, що на час привернуло його увагу, був якийсь рух на галері; з палуби-надбудови вийшли п’ятеро в білому (офіцерському) вбранні, походили, а тоді спустилися на нижню палубу, де спали прикуті веслярі і де під ними була казарма яничарів. О цій же порі він завважив рух і на другій галері, який скоро змінився на цілковите безлюддя. Мабуть, зверхники, перевіривши вахту, пішли досипати.