Тієї ночі Сава вперше не схоплювався і не кричав уві сні. Йому здавалося, що він спить не на грубо збитому ліжку, а на павутинні, яке дрібно-дрібно коливається. Картини полону, котрі переслідували його щоночі, не минали, але тепер він роздвоївся на того, хто втікав, і того, хто спостерігав збоку. Сава бачив себе на дні річки з очеретиною в роті, спостерігав, як гасали берегом вершники, шукаючи втікача; чув, як кримці окриками й лайками піднімали зі сну і в’язали по кільканадцятеро бранців; бачив, як у передсвітанковій імлі віддалявся великий натовп, оточений людьми на низьких гривастих конях. Він уже був більше спостерігачем, аніж учасником подій.
Вранці, коли Приблуда з товаришами ішов на роботу у Військову Скарбницю, його покликав Оникій, котрий, мабуть, і ночував під дубом:
— Саво, Карпів сину, підійди-но.
Луною відгукнувся на голос свого господаря крук у верховітті. Сава внутрішньо стисся, приготувавшись побачити знову лиховісну сутність в очах Оникія, та натомість відчув на собі доброзичливий погляд.
— Жива вона, синку, жива, — мовив характерник. — Велике лихо йде слідом за нею, але поки не наближається. Там вона, — показав рукою кудись на південь.
— Хай Бог милує тебе, Оникію, — сказав Сава.
Кругле, вже трохи обросле щетиною обличчя характерника заясніло поблажливою усмішкою. Мовляв, "нехай собі милує...".
За кілька днів прибув загін козаків з Приорілля, і Сава довідався, що татари обійшли їхній край стороною. Він підійшов до Оникія, щоб подякувати за правдиві слова.
— Немає за віщо, — сказав характерник. — Мені неважко побачити знайому людину. А Карпо, батько твій, не просто знайомий... Коли по мене прийшли пси господні , він був першим, хто нагадав про звичай, якого доти тут ніхто не порушував, — не видавати навіть убивць. Сам отаман тоді спасував, адже ті привезли грамоту від головного інквізитора Речі Посполитої, слово якого було законом навіть для короля. На мене очікували жахливі тортури й вогнище. А батько твій сказав десь так: запитайте, якщо він вашої — католицької — віри, забирайте його під три чорти. Якщо ж із православних, то тут вашої влади над ним немає. Ті, з поголеними маківками і стилетами під плащами, стали погрожувати, що приведуть ціле королівське військо, якщо не отримають те, за чим приїхали. І тоді їх просто повкидали в річку, і вони плавом добиралися до протилежного берега.
— Оникію, а що ти накоїв такого, що по тебе аж з таким високим наказом прибули?
— Нічого лихого, синку. Тільки й того, що навіщував смерть Стефану Баторію. Назвав день і час.
— Ти що, вгадав?
— Ні. Я ніколи не вгадую. Я знаю. — Але ж як можна довідатись про те, чого немає?
— Те, що вже було, є і буде, — воно є, — загадково мовив Оникій. — Його треба тільки вміти побачити... Отож десь за тиждень перед смертю короля я сказав ксьондзеві, що Стефан помре. Ксьондз тільки посміявся, а вже як стало відомо, коли помер король, оповів про моє пророцтво інквізиції. Треба сказати, вони косували на мене ще й до того. Але мої батьки були ревними католиками, і пси господні не займали їх. А вже коли пророцтво збулося... Коротше, я накивав з рідного міста Сокаля до Львова і переховувався якийсь час у православних родичів. Та інквізиція всюди має очі й вуха. — Оникій на мить затнувся, пошукав поглядом крука, а тоді вів далі: — Ага, то вони мене там схопили й потягли в підземелля замку. Там людину приковують до стіни і вже тоді роблять з нею все, що хочуть. Катування починають опівночі, а мене схопили під вечір. Побили люто. Ось, бач, — характерник нахилив голову, показуючи довгий білий шрам на тімені. — Заюшений весь був; кинули на холодний камінь. І тоді скоїлося те, від чого я став зовсім іншою людиною. Ні, іншою істотою. Та ти не бійся, синку... Отож слухай. Після неймовірних страждань, а то мав бути тільки початок, щось перевернулося в мені: душа покинула тіло. Вона, немов людина, вибігла з хати, яку валяли. Ось тоді я й набув здатності бачити все, про що подумаю. Але спершу я побачив понівечене власне тіло, двох мордувальників у шкіряних фартухах, горно чи то комин, у якому попеліли головешки з попередньої ночі, чотири браслети на ланцюгах, вмурованих у стіну, до яких мене мали прив’язати за руки й за ноги, і смолоскип, що горів, потріскуючи. Один з мучителів копнув ногою моє тіло, а тоді нагнувся і, вхопивши за волосся, подивився на свою роботу. "Все, Мареку. Він уже в пеклі, — сказав колезі. — Гукай, нехай вивозять..." І моє тіло, прикрите рогожею, повезли на гарбі за місто, де був глибокий яр. Холоди вже настали, осінь кінчалась. Опівночі я очуняв. Вистачило сили, аби вибратися з яру, куди скидали всіляке падло... Вони чого мене розшукували? Бо коли прийшли вранці гробарі, щоб прикидати землею, то мого тіла не виявили. Як я вижив, одному Богові відомо.
— Оникію, щойно ти Бога згадав. А ти віруєш?
— Синку, я не вірую — я знаю, що це таке.
Саві весь час здавалося, що він спілкувався з двома людьми. Поки один оповідав, другий, невидимий, намагався проникнути в його свідомість. Несподівано характерник вигукнув:
— Я бачу її! Ну, твою... Досі вона була схована від мене чорним туманом страждань. А тепер бачу. — Він підвів очі, з яких спочатку бризнув безум, а потім вони взялися більмами; та по миті полуда розтанула, відкривши безодню не знаного доти світу. Але тільки на мить зазирнув Сава в провалля Оникієвої душі. Йому стало страшно, бо він підгледів таке, чого не повинна знати людина. Почуття гріховності, вже один раз звідане при спілкуванні з цим чоловіком, ніби вибухнуло в ньому.
— Не переживай, синку. — Характерник так само несподівано змінився з лиця — воно стало лагідним. — Я не дідько і не його посланець. Я людина, котру Бог покарав за чиїсь гріхи, давши надто багато, — і таке буває. Думаю, нагрішили пращури. Жорстокі, кажуть, були...
— Оникію, де вона?
— О-о... Де-де? В чужому місті, на пагорбі. Стіни фортечні, море... Все!
Над головою Сава відчув якийсь рух: то знявся з гілки крук. Описавши довкіл них з Оникієм чорну петлю, він сів біля купки кісток.
— Що, мій горобчику, їстоньки захотів? — ніжно мовив характерник.