— Лишишся в Мілеті замість мене, — сказав він. — Я не баритимуся.
Гістіей оддав останні розпорядження й за кілька днів поїхав з тими двома персами-гінцями, яких прислав по нього цар. Ота раптова тривога тепер здавалася йому зовсім безпідставною й навіть смішною. Після розгрому в Скіфії перського війська він справді врятував і рештки того війська, й самого царя. Сам цар це заявив привселюдно, та й у наступні роки він прихильно ставився до свого рятівника. На Гістіеєві та подібних до нього трималася вся Перська держава, й Дарій мусив це розуміти.
Обидва перси ставилися до мілетського царька шанобливо, їхали в першому ряду його особистої охорони, хоча при першій зустрічі в Мілеті Гістіеєві було здалось, ніби вони ледве приховують посміх у вусах, таким нужденним проти царського був його тиранський палац. Тепер ці двоє відрізнялись од гоплітів-мілетян тільки одягом та обладунком.
Місяць дороги з Мілета до літньої перської столиці здався Гістіеєві за два. Він почав шкодувати, що не розпорядився віддати будівничим приготоване срібло для закупівлі на крітському невільничому ринку нових рабів. Для зведення міста в Південній Фракії Мілет мав достатньо коштів. Але тепер, поки він, Гістіей, повернеться від царя Дарія, можуть початись осінні дощі. Навряд чи пощастить закінчити обидві міські брами, отже, навряд чи можна буде прислати першу валку новосельців, яка вдихнула б життя в нове місто.
Про це тепер найбільше думав мілетський тиран.
Арістагор був щиро відданий йому й мав божий дар стратега, але не був господарем і не вмів одрізнити ледачого раба від роботящого.
Ось про що найдужче шкодував тепер Гістіей.
Павич у золотій клітці
Чотири декади просидів Гістіей, син Лісагора, в літній столиці персів Парсастахрі, перш ніж цар про нього згадав.
Але цього разу царська увага не втішила мілетського тирана. Прийшов Гаубарува, перший списоносець володаря й воєвода його полку "безсмертних", і сказав:
— За два тижні цар з усім двором перебирається до зимової столиці Сус і велить тобі їхати разом з нами.
Стояла глибока осінь, і на гірських верхах навколо Парсастахри вже випав сніг. Зимова столиця Суси лежала на північ від літньої столиці, але в захищеній од північних вітрів долині річки Хоаспу. Тож у Сусах сніг ніколи не випадав.
До Сус Дарій разом зі своїм двором добирався також мало не місяць, бо ловував у зворах та на полонинах оленів і кабанів, а потім улаштовував бучні бенкети. На ті бенкети запрошували й Гістіея, але цар сидів, бенкетуючи, за золототканою ширмою, а мілетського тирана щоразу садовили серед найдальших од царя гостей.
Потім цар добрий місяць відпочивав після подорожі та полювання, і йому було, звичайно ж, не до Гістіея.
Нарешті Гістіея повідомили, що назавтра його пустять поцілувати чобіт царя. Минуло рівно п'ять місяців і сім день, як Гістіей виїхав з рідного Мілета. В Сусах уже починалася весна. Квітли зарості мигдалю та жовтого дроку. Сніги на верхах танули, й Хоасп ось-ось міг вийти з берегів.
Коли Гістіея впустили до палацу, то з'ясувалося, що вся царська родина саме пішла в храм Ахурамазди на пообідню відправу, тож гостя далі від найдальших мармурових передпокоїв не пустили. Після довжелезного жертвопринесення, коли палацові маги офірували богові неба та його синові Мітрі молодого білого баранця, цар ще пішов полуднувати, а потім з годинку відпочивав.
Нарешті з'явивсь один з найвищих царедворців — сторож царських дверей — і з глибоким поклоном, але без жодного слова ввів тирана до найяснішого.
Дарій сидів на зім'ятому після сну ложі в самій лише полотняній, мережаній по подолі черленою "грецькою хвилею" сорочці й нічого не мав на кістлявих волохатих ногах.
За останні п'ять місяців Гістіей так багато думав про своє становище та про становище в стольному Мілеті, якого любив над усе, що ладен був задля його процвітання на найгірші приниження. У нього вже не викликало спротиву оте необхідне в таких випадках цілування царських чобіт; здавалося навіть дивним, що тоді, в Мілеті, він поморщився на ці перекладені халдеєм Сосом царські слова. Тепер Гістіей став навколішки й покомеляв до ложа.
— Дозволь, найясніший, поцілувати твої чоботи! — дибаючи навколішках і неоковирно сіпаючи ліктями, сказав він.
Коли Гістіей придибуляв отак до самого ложа, цар заливисто розсміявся, підібрав ноги й накрив їх подолом вишитої сорочки. Потім крикнув до раба в сінях, і коли той став на порозі, цар звелів:
— Принеси-но мої царські чоботи й дай поцілувати цьому грецькому правителеві!
Раб справді приніс чоботи й, шанобливо ховаючи бісики в очах, поставив перед Гістіеєм, який досі стояв навколішках і розгублено кліпав очима, бо підводитися цар йому ще не велів.
— Що ти хотів, те ти й маєш! — якось дивно глянув на нього зовсім не по-царському вбраний цар; Гістіей ще дужче розгубився.
У покої запала мертва тиша, від якої в вухах мілетського тирана почало ляскотіти, а той ляскіт болісно відлунював у голові. Це ставало нестерпно. Щоб покінчити з тортурами, Гістіей нахилився й поцілував черлені носаки обох чобіт.
А коли, не дочекавшись дозволу, підвівся й озирнувсь до дверей, то побачив у їхньому скошеному чотирикутнику добрий десяток голів, бородатих і безбородих.
Ніякої розмови з царем у Гістіея не відбулося, й це ще дужче збентежило його. Але за два дні цар знову вирішив гукнути свого грецького друга. Тепер Гістіея вже не тримали годинами в передпокоях, а завели до красної світлиці, в якій зібралося чимало людей. Цар Дарій сидів на узвишші й був чомусь у дорогому єгипетському одязі, певно, у фараонському. Тоді Гістіей подумав, що нічого дивного в тому нема, бо перський цар одночасно вважався й єгипетським фараоном.
— Не можу дати тобі сьогодні того, що ти найбільше любиш, — сказав з усміхом цар.
Він ворухнув однією й другою ногою, й Гістіей збагнув, що цар говорить про свої ноги. Ногами Дарій уступив у золочені капці, які спереду тримались на одному ремінчику між великим і другим пальцем, а звичних черлених чобіт не було.
Гістіеєві стало соромно, він одчув себе ницим рабом, найбільша радість якого — лизати господареві ноги. Хотілось кинути в обличчя цьому варварові в золотій одежі якісь образливі слова, але нічого такого не спадало на думку, та й цар усміхався доброзичливо, манив пальцем підійти ближче — стати разом з усіма.