— А ти хіба гідний бути моїм чоловіком? — наче дивувалася Парміс — Я онука Батька персів. А хто такий ти?
— Я син Багабухші! — в розпачі вигукував Зопір. — Начальника тисячі полку "безсмертних"!
— А скількох ворогів Персії ти вбив?
Зопір був ще надто молодий і не брав участі в жодній битві. Що він міг відповісти на це? А вона ще дужче реготала:
— Може, ти візьмеш приступом Вавілон, якого навіть цар не годен узяти?
— Просто я тобі бридкий... — зітхав син Багабухші. Парміс мусила б сказати йому, що він один з найвродливіших юнаків при дворі Дар'явауша, але той розпачливий вигук Зопіра ще дужче розізлив її.
— В тебе блакитні очі, рожеві щічки й смолянисті кучерики! — сказала вона. — Але хіба це красить чоловіка? Чоловіка красять рубці бойових ран!.. — Парміс промовила несподівано тихим голосом: — Як би я пестила та обмивала сльозами ті рубці... Я виціловувала б вустоньками кожну бойову рану свого коханого... Я пишалася б ним!..
Зопір стояв і ошелешено дивився. Його потрясли ті вимовлені якимось досі не чутим голосом слова.
Зопір кілька днів никав понад берегом Євфрату, який відносив у море спогад про його муки та луну вимовлених і невимовлених слів. Зопір то поривався знову до омріяного й ненависного Кіша, то в думці люто сперечався з царем, який надумався виморити все військо перське під цими мурами. Він усоте зважувався й не зважувався сказати цареві все, що думає про цю війну й про нього особисто, а якщо цар не прислухається до його вистражданих слів, — убити його й себе після нього.
В таких роздумах минули місяць, і два, й три, а коли на далеких від перського стану берегах Євфрату достигли фініки, вдосвіта першого дня місяця багаядіша від крайніх шатер хтось побіг. На такій відстані перси вже не могли його впізнати, та й гнатися не могли, бо туди сягали вавілонські стріли. Одна стулка Халдейської брами рипнула й прочинилася пальців на три. В сірих сутінках очам десятника брамної варти відкрилося пекельне видовище: біля брами спинився спотворений чиєюсь безжальною рукою перс — дороге вояцьке вбрання його було подерте й заплямоване кров'ю, вух і носа в нього не було, там зяяли страшні криваві рани, добре доглянуті колись вуса та ще молоду борідку просочила вже загусла кров.
— Я Зопір, син чільника полку "безсмертних" Багабухші. Я перейшов до вас на лихо перському цареві й на радість вам...
Перебіжчик утратив багато крові й похитувався. Його обмили, перев'язали й дали для збадьорення полумисок міцного вина, а після сходу сонця до нього прийшов бунтівний вавілонський цар Нідінту-Бела.
— Хто це тебе так?..
В Зопіра було видно тільки рот і налляті болем очі.
— Дар'явауш!
Нідінту-Бела, який разом зі своїм батьком Набу-на'їдом був у перському полоні майже двадцять років і добре знав жорстокий норов перших двох перських царів, недовірливо прискалив підмальоване басмою вирячкувате око:
— А за що? Чим не догодив йому син могутнього Багабухші?
— Я йому сказав, що він ніколи не зможе взяти Вавілона приступом або змором, — прошелестів порепаними губами Зопір.
— Що ж ти радив Дар'яваушеві?
— Зняти облогу й прийти сюди років через два або три, коли ви цього найменше сподіватиметесь.
— А ти не боязкий!.. — Важкий гачкуватий ніс Нідінту-Бели майже сховався в пишних вусах, бо вавілонський цар широко посміхнувся, не розтуляючи вуст. — Міг би сказати, що ти дужче любиш наш Вавілон, аніж свою дику Персію. Чому ти не сказав так? Так споконвіку говорили всі перебіжчики.
— Якби Дар'явауш не зробив зі мною оцього... — Зопір підняв руку до заповитого чистою полотниною обличчя.
Більше Нідінту-Бела нічого Зопірові не сказав, хоча тінь недовіри між ними так до кінця й не розтанула.
За місяць по тому Зопір попросив у Нідінту-Бели полк.
— Дай, скільки тобі не шкода, воїв, — мовив Зопір, — і я доведу свою вірність. Додому мені все одно немає вороття.
За цей місяць Зопір оклигав і зняв навіть пов'язку з обличчя, з якого вавілоняни тепер не зводили переляканих очей.
Нідінту-Бела з тиждень повагався, та потім таки звелів дати Зопірові невеликий полк — півтори тисячі лучників і списоносців. Зопір набачив біля Семірамідиної брами близько тисячі перських пішаків, які стояли окремо від іншого війська, стрімголов кинувся й вирізав усіх до ноги, перш ніж на допомогу тим устигли сусіди. Втрати ж вавілонського полку були незначні.
Через тиждень Нідінту-Бела дав Зопірові три тисячі мечників та пращників, з допомогою яких Зопір знищив ще дві тисячі перських пішаків, притиснувши їх до каналу за брамою Ніна. При цьому втрати вавілонян були також не вельми значні.
Після цього недовіра до перського перекинчика остаточно розвіялась. Зопіра тепер можна було бачити на вежах усіх вавілонських брам, захисники міста вже не кривилися на самий вигляд його схожого на мертву голову обличчя.
За двадцять днів по тому він запросив царя Нідінту-Белу на вежу Халдейської брами й показав униз:
— Бачиш оті чотири тисячі "безсмертних" мого батька? Мого батька, напевно, там зараз нема: він ніколи не поставив би чотири тисячі так далеко від решти свого полку. Серед тих чотирьох тисяч і колишня моя. Якщо ти вже мені трохи довіряєш, дай полк тисяч на п'ять, і я принесу тобі священні похідні вівтарі отих чотирьох тисяч "безсмертних" перського царя!
Цього разу Нідінту-Бела виконав його бажання не замислюючись. Узявши п'ятитисячний вавілонський полк, Зопір ущент розніс чотири тисячі перських воїв, які виявились надто погано озброєні й надто старі та слабі, щоб опиратись такій стрімкій навалі. Зопір справді приніс Нідінту-Белі захоплені в цій швидкій раті чотири похідні вівтарі.
Зопір став загальним улюбленцем Вавілона, захисники міста благословляли ту мить, коли перському цареві спало на думку так по-звірячому вчинити з цим талановитим і щасливим полководцем, який протягом місяця знищив сім тисяч їхніх запеклих ворогів. Цар і царська рада постановили доручити Зопірові всю оборону Вавілона.
В усіх без винятку храмах відбулися врочисті жертвоприношення, що мали на меті подякувати богам за перемогу й випросити в них ласки для нового ратного вождя.
Ці жертвоприношення виявились недаремними. Перси ще не відмовились од думки взяти Вавілон.