Перський цар був, як завжди, п'яний і не переставав пити, раб-виночерпець уже кілька разів, покірливо сутулячись, підходив і доливав у цареву чару вина, радники та перші люди царства трималися ближче до кутків та лискучих кам'яних пілонів, а за мурами Сесострісового палацу вдруге за останні чотири роки йшов дощ. Коли боги лили з неба воду — то був для Мемфіса лихий знак. І Мемфіс поза мурами палацу гомонів злякано й загрозливо. Цей моторошний гомін накочувався хвилями й змушував стискатись людські серця, тільки Камбіс так само куражився й ходив од одного гуртика царедворців до іншого, хлюпаючи на білу кам'яну підлогу червоним вином.
Це було схоже на краплі ще гарячої крові.
Вчора Камбіс повернувся з невдалого морського походу на Карфаген, недорахувавшись половини підвладних йому фінікійських кораблів і майже двох третин посадженого на судна війська. Коли він підійшов до мемфіських брам, звідти з піснями й музикою вийшло велике шестя, яке очолювали вбрані в біле бритоголові жерці.
Таке видовище змусило царя на мить спинитись. Він послав спитати в жерців, чи не з нагоди невдалого походу перського царя вони влаштували свято. Серед бритоголових знявся переляк, вони всі підійшли до перського царя й шанобливо перед ним схилилися, бо єгипетським жерцям не личило падати перед смертним ниць.
— У єгиптян сьогодні велика радість! — заявили вони. — Бог богів явив нам своє земне обличчя. Таке трапляється раз на п'ятсот або й тисячу літ. Востаннє Всевишній сходив на землю за часів правління маловідомого тепер Небхепрура Тутанхамона...
— Його, як завжди, бачили тільки жерці? — прискалився цар на бритоголового єгиптянина, який щойно давав пояснення й мав бути головним жерцем.
— Земний лик бога Птаха може бачити кожен смертний, — заперечив головний жрець. — А зветься він по-земному Хапом.
— І я зможу його побачити? — з глузливою недовірливістю запитав Камбіс.
— Можеш! — відповів головний жрець і кивнув кудись назад. З натовпу тут-таки привели бичка-двохлітка, чорного, мов ефіопська смола, тільки на лобі його сяяла правильної форми трикутна зірка, а на спині був такий самий білий орел. — На китиці хвоста в нього подвійні волосини, а під язиком зображений священний жук скарабей, — пояснив головний жрець перському цареві.
— Ото й усе, щоб теля визнати богом? — перепитав цар.
— Ще треба, щоб корова, яка породила його, більше не могла породити жодного телятка, — додав головний жрець. — А ми вже в цьому пересвідчились. Отже, перед тобою справжній вісник бога богів — Хап.
— Бог з'явився в личині свійської худобини! — зареготав Камбіс. — Ану я зараз перевірю, який з нього "бог"!..
Камбіс видобув з піхов меч і хотів був протнути черево бичкові, та бичок раптом ухилився, й меч увійшов у м'якоть його задньої ноги.
Камбіс був стомлений з дороги й стромив меч назад У піхви, — тільки ще довго по тому реготав. А досхочу нареготавшись, наказав одшмагати жерців бичем. У Мемфісі довго було чути плач катованих, а потім єгиптяни ще довше оплакували муки священного бика.
Глухий гомін тривав до ранку, вранці Камбіс викликав до себе найродовитіших єгиптян і звелів, щоб вони припинили оте вовтузіння навколо худобини. Але ті відповіли йому, що не можуть і не повинні припиняти оплакування, бо великий бог Хап сьогодні над ранок помер.
Перський цар знову розреготався:
— Добрий мені "бог", помер од уколу мечем у ногу! Я ж з нього навіть кишки не повипускав!
Камбіс наказав закопати живими в землю дванадцятьох найродовитіших мемфісців.
А тепер над Мемфісом падав дощ.
Востаннє він падав над містом перед чотирма роками, тоді це було провістом розгрому від перських військ. Кому ж віщують лихо боги цього разу?
Сьогодні після заходу сонця померлого бога мали переправити на той берег священної ріки — в Місто мертвих, де парасхіти зроблять із нього мумію й підготують до вічного життя.
Гомін то наростав, то глухнув, перський меч виявився безсилим перед законом дідів, і всі це дуже добре розуміли.
Не розумів тільки цар.
Прексасп уже вкотре позирав на старого Креза, та колишній лідійський цар видавався втомленим і до всього збайдужілим. А Прексасп відчував: якщо хтось не втрутиться, то буде біда.
Прексасп віднайшов у собі звагу. Коли Камбіс підняв чару, він глянув на нього й сказав:
— Більше тобі не можна пити.
— А це чому ж? — Камбіс підозріливо втупивсь у Прексаспа. — Це тебе навчив Крез? — Полонений лідійський цар колись уже завважив Камбісові, що той п'є забагато грецького вина.
— Я маю право сказати й від себе, — відповів цареві Прексасп.
Камбіс був настроєний примирливо, певно, загрозливий гомін по той бік мурів трохи таки його налякав, але Прексасп уперше розмовляв з ним натяками. Камбіс підійшов до нього й стиснув за карк:
— Це ти на що натякаєш?
— Я не натякаю, — відповів Прексасп. Тоді йому раптом закортіло саме натякнути на щось лише їм двом відоме, та він стояв обличчям до порога й побачив там постать свого дванадцятирічного синка. Малий Артабан лякливо позирав на царя й кивав щось до батька, тому Прексасп відмовився од ризикованих натяків і сказав цареві те, що вже було раз мовлено Крезом: — Від хмільного слабнуть око й рука!
— Слабнуть? — трохи розчаровано перепитав Камбіс, який сподівався від Прексаспа гострішого слова. Цар відчував, що в грудях його накопичилося багато чогось такого, від чого раз у раз нагло перехоплювало подих і стискалися кулаки. Він розчаровано відвернувсь од свого чашника й побачив його синка Артабана. Цар зраділо перепитав: — Кажеш, слабне рука й око? Ану ж!.. Якщо я зараз улучу в яблучко з тридцяти кроків, це позатикає пельки всім, хто зважився зводити на царя такі наклепи...
Поки дванадцятирічний син Прексаспа робив батькові знаки й намагався викликати його за поріг, Камбіс підійшов до свого трону, взяв лук, спокійно прицілився й вистрілив. Хлопчик лише коротко крикнув і впав долілиць на поріг. Стріла хруснула й переламалась, і біле оперення з хвоста сокола тепер виглядало з-під його ще дитячого плеча.
Це сталося так швидко й несподівано, що всі царедворці позаклякали по своїх кутках.
— Сторожо! — крикнув Камбіс. — Ану подивіться, чи вміє стріляти з лука ваш цар!