— Мій син таки буде володарем Корінфа! — затявся Періандр.
Син його Лікофрон був живий-здоровий і чекав свого дня на Керкірі. Він тоді не подарував батькові того гріха, але час грає на руку Періандрові, його син усупереч усім на світі оракулам стане царем. Оракули завжди такі двозначні й туманні, що людина часом помилково витлумачує їхній справжній зміст.
Роки невблаганно збігали. Душею Періандр почував себе так само молодим, та й здоров'ям боги його не зобидили. І все ж Періандр знав, що рано чи пізно доведеться перейти в царство тіней, бо так богами зладнано це наше життя.
Старший син Періандра Афіноген зовсім пустився берега, навіть удома з'являвся лише вряди-годи, бо днював і ночував по тих святилищах, які готувалися до храмових торжеств. На цих святах неодмінними учасниками були співаки та музики, не кажучи вже про Великі й Малі Діонісії та переспівування під час Олімпійських змагань. Отже, Періандр ніколи не покладав надій на старшого сина. Гідним влади тирана був тільки Лікофрон, він уже довгі роки жив на Керкірі й не думав повертатися до Корінфа, зате про це раз по раз думав Періандр. Коли ж відчув холодний подих царства тіней, то почав думати про Лікофрона вдень і вночі.
Одного дня він знехтував батьківську гордість і послав до сина вісника, але вісник незабаром повернувся ні з чим.
— Не схотів і говорити зі мною, тиране, — знітився вісник.
Доправляти сюди сина примусом Періандр не хотів та й не міг. Він вирішив послати на Керкіру доньку Ксанту. Ксанта була давно заміжньою жінкою років на сорок п'ять, матір'ю кількох синів і кількох доньок, минулого й цього року придбала вже собі й перших онучат. Вона не раз і не двічі говорила батькові, щоб вирядив до молодшого брата на Керкіру саме її.
— Він тебе зненавидів після маминої смерті, — сказала вона, вперше зважившись нагадати батькові про ту подію. — А мене любив.
Тепер Періандрові було байдуже до всього на світі, він змирився б з усім, тільки щоб довести неправдивість даного ще його батькові Кіпселу оракула. Якщо людина не може лишити того, чим володіє, своїм синам, — то для чого ж вона жила на світі? До царства тіней нічого земного з собою не забереш, а що зостанеться по тобі на цьому світі? Згадка в серцях дітей? Швидше — роздратування, якщо батьківська влада й маєтності опиняться в чужих руках...
— Тепер покладаю всі надії на тебе, — сказав він утомленим голосом і звелів готуватися до відплиття. А Ксанта з раптовим острахом подумала, який він уже старий, і відчуття того підсвідомого страху не полишало її до самого острова Керкіри, де вже мало не тридцять років жив її молодший брат Лікофрон. З тим самим відчуттям неусвідомленої загрози вона звернулася й до брата. Хоч і почала була з хибних слів, на які в нього за останні десятиріччя погрубли вуха. Вона говорила так:
— Батько наш став уже геть нікчемним, а ворогів у нього додалось, особливо поза Корінфом. Це ти, певно, знаєш і сам. Але невже допустиш, щоб чужі люди загарбали належне тобі?
Лікофрон не відгукувався й навряд чи й слухав. Він намагався пригадати сестру, ту давню пустунку Ксанту, якої не бачив стільки літ. Перед ним сиділа поважна господиня, яка знає ціну собі й своїм словам, але ще не знайшла найдошкульніших. Помітивши скалку сумного сміху в його очах, Ксанта збагнула причину, а слова потрібного досі не могла знайти. Вона непевно повела далі:
— Повертайся до Корінфа й не терзай себе. Надмірна гордість — поганий радник...
І раптом добре божество підказало їй ті слова, яких вона марно дошукувалася протягом усієї розмови, ба навіть усю дорогу від Корінфа сюди:
— Я теж іще тоді здогадалася, хто заподіяв мамі смерть... Яка я була бездушна й нерозумна, що вдала, ніби нічого не тямлю! Такі ото ми, жінки... Що ж маємо тепер робити? Коли батько помре, нашу родину не порятує ніяка сила. Афіноген — чоловік слабкий, тільки співає по храмах із кіфаредами...
— Кіфаред Аріон іще живий?
Ксанта зраділа. Крига нарешті скресла, й брат виказав себе.
— Крім тебе, нас не буде кому захистити, брате... — Вона мала спершу вимовити ще й це, а вже потім відповісти на запитання про того раба-кіфареда. — Живий, живий Аріон. — І заходилася розповідати їй все відоме про втікача з острова Лесбосу, які він тепер співає дифірамби та на скількох змаганнях переміг, переміг би будь-кого й на Олімпійських іграх, коли б тільки не був рабом, бо рабові зась до змагань з вільними еллінами на священних Олімпіадах... Вона б говорила ще й ще, та раптом помітила, що думкою брат уже хтозна-де, й тоді спитала впалим голосом: — Ну, то як?..
— Поки живий убивця моєї матері, — холодно відповів Лікофрон, — моя нога на вулиці Корінфа не ступить.
Ксанта помітила в його очах щось таке, з чим уже пізно було змагатися: десь вона проґавила дуже важливу мить.
Удома Ксанта переказала батькові всю розмову слово в слово. Старий тиран нічого доньці не відповів, але в день молодого місяця послав гінця на Керкіру. То було наслідком тривалих і дуже болісних для нього вагань. Він щось утрачав і від чогось відмовлявся, та іншої ради не мав, і боги були йому в тому свідками.
— Твій син відповів, що на таких умовах згоден, — сповістив тиранові після повернення гонець. Періандра це, звичайно, не втішило, бо для радощів не було особливих причин, але він почав готуватися до своїх, можливо, останніх мандрів.
Запропоновані синові умови були такі: якщо Лікофрон згоден перейняти владу в Корінфі, то він, батько, залишить Корінф і до кінця днів своїх житиме на Керкірі.
Приготування тривали до весни, а десь у перших числах аттічного місяця елафеболіона Народні збори Керкіри прислали вісника попередити Періандра:
— Керкіра вже стільки років платить данину Корінфові та тобі, платитиме й надалі, якщо ти залишатимешся там. Однак пішла чутка, ніби лаштуєшся покинути Корінф...
— Я справді покидаю Корінф і перебираюсь на Керкіру, — відповів тиран. — А тут посаджу свого сина Лікофрона.
— Керкіра веліла переказати тобі, що вона тебе не прийме.
— Мене?! — щиро здивувався тиран. — Та я зіпхну в море ввесь ваш вошивий острів!
Вісник застеріг:
— Народні збори передбачили твою відповідь і взяли під варту твого сина Лікофрона. Ми випустимо його тоді, коли ти поклянешся Зевсом або Посейдоном не переїздити на Керкіру. Інакше не відповідаємо за його життя.