Тут Тарас уже не витримав.
— Все таки ти, Аріядно, дуже далеко заїхала у своїх фантазіях! — обережно поправляє він. — Може б так із палеоліту переставитися на мезоліт? Все таки безпечніше, — на десять тисяч років пізніше… А втім, — несподівано додає Тарас, — і я такої думки, що розгалуження індоєвропейських мов почалося не в бронзовій добі, а десь далеко раніше.
Але Аріядна не збивається із своєї візії. Вона бачить, що відтоді вже, від доби мамута, Україна не переставала бути центром, весь час постачала нові формації, свіжі сили, що розходилися на схід, захід і південь.
— Одна з них пішла на південь-схід, — дивлючись на уявну мапу, вирікає вона, — і стала предком гетитської гілки мов. Що лишилося, — видало з себе предків мовлян вірменської, індоіранської й гелленської гілок. Те, що лишилося, можна назвати вже європейською гілкою. Одна за одною відходили латинські, кельтські мовляни. Згодом і германська група відкинулася з пра-джерела, а залишилися балто-слов’яни. Відкинулися балти, а слов’яни залишилися в посіданні предковічної території. То як, чи це — не в центрі індоєвропейських мов? — запитливо подивилася, нарешті, на своїх слухачів Аріядна. — А українська… Чи вона не в центрі слов’янських мов? Всі інші слов’янські позмішувані з тими сусідськими, що їм найближчі...
Картина, справді, ґрандіозна. Микола раптом почуває, що він на високій горі і п’є там гірський озон, далеко-далеко бачить. Оце ж усі вони, від Гімалаїв до Піренеїв, від Брітанії до Індії — одна велика родина. Якби так узяти кольорово-образно-графічно, а час збити докупи, щоб сто років у одну хвилину відбулися, то виходило б так, як рідина вимішується. При цьому вона змішується з іншими кольорами та витворює різні нові відтінки, взори й барви. Миколі вже уявляється така центрофуґа. Але ні, у центрофузі все крутиться біля центру, а тут вісь розпалась, рідина розтеклась по мапі Евразії...
Картина, справді, грандіозна. Але Микола має ще якусь, свою, ні Тарасову, ні Аріяднину думку. Він обережно питає:
— Чому це люди покидають те місце, де витворили свою оригінальну неповторну народність? Чому після тисяч років проживання на своїй землі люди раптом зриваються з місця із жінками, дітьми та скарбом і переселяються? Чи є яке на це пояснення? Люди ж люблять свою батьківщину й добровільно ніхто ніколи її не кидає.
Аріядна, що до неї звернене було це питання, тільки знизала плечима.
— І тому… — розкриває свою думку Микола далі.
— Може, центр, що ви себе ним оголошуєте, був не в вашому Мізині? Може, він був десь у іншій частині нашої старенької Землі? Може там тепер океан, і "центр" спочиває десь на морському дні? А може й навпаки: де був едем, там тепер безводна пустеля, і то звідти посунуло "велике переселення народів"? Україні поталанило, — коли хто чув про якусь іригаційну систему на нашій землі? Он, у Середній Азії без іригації неможливо, а в нас...
На це Аріядна нетерпляче сказала:
— Ах, мене зовсім не обходить "десь"! Я говорю про Україну й кажу, що довгий час співжиття громад мисливців на мамута, з матір’ю-покровою на чолі, — підклад, що на ньому зросла сьогоднішня етнічна цілість України. Може це на перший погляд видається фантастичним, як мені коле очі Тарас, але це з оріньяку й до сьогодні на цій землі живе й квітне невгасний культ: культ Матері.
— Але чому саме з оріньяку?
— А що, ні? Вже тоді Україна була заселена материнськоми родовими громадами, то з того часу й лік починаймо…
Тут уже й Тарас ствердливо потакує головою. Він, здається, потерпів цілковиту поразку від завзятої Аріядни. Ще одна амазонка! Про одну колись чув Микола в цій хаті. І тепер зайшов із таємною надією щось про неї почути.
Та він не хоче себе зраджувати. Тому він дипломатично зазирає у журнали, розкидані на столі, але там не знаходить того, що його цікавить.
— Ага! — ще дипломатичніше згадує він. — Я й забув! Ось приніс той журнал, що позичив був.
Це з оповіданням Гаїни Сай.
— А що, варто було читати? — питає Аріядна.
— Варто.
— Тільки не заздрю їй! — додав Тарас. — Ой, вона за. нього дістане! Ой, дістане! Я вже чув одним вухом, що її збираються за нього громити. Словом, готується "рішуча відсіч"…
— За що? — здивувався Микола.
— "Наклеп на радянську дійсність".
— Це ти від Євгена чув? А я чула, що інші кажуть: нехай вона прийде до нашої фабрики, наш партійний комітет видасть їй довідку, що все те. правда, що вона написала, — вдоволено всміхнулася Аріядна. — Скрізь таке.
Микола ошелешено мовчав. "Рішуча відсіч"? "Наклеп на радянську дійсність"? От тобі й Ляодіка!
Вискочив він від цих двох із змішаним почуттям. Може й справді… Може й йому такої товаришки бракує? Сьогоднішня родинна сварка його просто розчулила. Але… Але не хотів би він бути в шкурі того, кому пришивають наклеп на радянську дійсність!...
44
Гаїні здається, що записування своїх думок це й є її справжня робота, призначення її життя. А все те інше, що робить, — нічого не варте, відпадок. В цім записі вона навіть не те нотує, що становить зовнішню частину… Вона ж навіть і не згадує про ті негусті дні праці, про свої пошуки роботи, як їй зле, як голодна лягає спати, як тиснеться з копійкою, розтягає її до безконечности... Не розводиться вона й про те, як то вчиться мистецтва "не мати потреб", та що це — її найнадійніший "економічний ресурс".
Ні, нічого з цього вона не вважає вартим запису, їй навіть нудно було б усе те нотувати. Але от записувати свої дурні, нікому непотрібні думки, нікому нецікаві найневидніші порухи — це їй видається найвищою потребою, категоричним імперативом.
А не ті нариси-оповідання, що їх замовляють редактори? — запитує якийсь іронічний голос ізбоку.
Ні! Якби можна було без ляку, що "ідеологічно витримане", а що "політично неписьменне", то й те було б цікаве. От би використати записки, що привезла з села… А як не можна, — то й нецікаво. І не вміє. І повернули "Трактористку".
Може з протесту, в потребі волі, нотує вона свої найдрібніші порухи думки й емоції. Кістлява, рука душить за горло — ні дихати, ні говорити. Щоб це моторошне відчуття зняти — обкутується Гаїна своєю атмосферою. А може... шукає способу ослабити свою потребу в другові? Аджеж, поки то надибле книжку, що своїм змістом відповідає складові її душі і так стане Другом! Такий Стендаль. А здебільшого доводиться читати те, що не говорить із Гаїною. От, розтрублені мемуари комбріґа Іґнатьєва її анітрохи не зворушують, більше двох сторінок не могла вчитати. Лежить ще на столі "Річард Левине Серце" з епохи варварства. Так, так, варварства. Люди вбивали людей із душевного покликання. Прочитала Гаїна кілька сторінок: люди ганяються, мов хижі звірі, одне за одним. Теж ні, не моя це книжка!