Шкода Миколі. Образливо! Як так почнемо викидати все, то з чим же ми зостанемося? Як же безбарвно й убого виглядатиме наша історія, коли ми проженемо з неї скитів із їх буйно-мистецькою вдачею та мальовничою славою на весь світ! І тих, що були перед ними та позалишали свої скарби в землі, і войовничих амазонок… Що ж залишиться в нашій народній генеалогії? Якісь невиразні "культури", що нікому нічого не кажуть? Он же навіть у Біблії сказано, що скити — народ давнезний, найстаріший з усіх, — а ми їх виганяємо з наших предків.
То якщо так, чому ж Святослав, князь слов’янський, присягав на меч, втілення скитського бога війни, Арія? Чому Володимир Великий мав за державного, княжого й свого приватного герба того самого скитського меча, застромленого в купу хмизу?
Ех, треба було б піти до Аріядни, може її ниточка виведе, або вона сама щось тут вдіє, бо ці думки, що в них уперся сьогодні Микола, його зовсім не тішать.
42
Серце Гаїнине тягнеться до друзів — і їдка оскома осідає на тому серці від них. Чи можливо жити без од-ної-двох людин, щоб було з ким душа в душу порозмовляти? І що може заступити друзів? Хібащо, уявити себе в кам’яній скрині й так поводитися, наче в скрині.
Кидається вона до людей з усією відданістю і щирістю, а дістає — що впаде з багатого столу, шкуринки вигризені… Так із Зіною, так і з усіма було.
Зіна тепер тільки й може до Гаїни, що звисока протекційно запитувати: "Чи ти вже перебудувалася? Ні? То треба перебудуватися".
Це вже й вона "відмежовується"?
А про дружбу з Пагубою Гаїна не сміє й думати. Яка безмірно щаслива була б вона, коли б дружба! Коли б Гаїна все зустрічала той тепло-золотий, без недоброї тіні погляд! Але цього не повинно бути в її думках. Ще повірить у таку можливість — і тоді що? Розбитись об камінь дійсности?
Скільки вже разів без слів вони сварилися! І кожен раз так: після великого зближення настає холод. Після найвідданіших признавань він починає гоноритися, не помічати, ніби сердитися. Гаїна стає дибки — ще більше не помічати. Тоді Вродливий намагається її вернути. Коли Гаїна бачить його з іншими, з тією носатою, що розпустила по плечах гриву, — починає відчувати гострі кольочки у серці. Тоді питає його, — і знову починаються вершини, де є рай. Коли Вродливий бачить Гаїну у розмові з яким тутешнім знайомим, — він допитується. Починає бути немилостивим, гонористим. І тоді Гаїні треба його вертати. Але вчора, здається, дійшли вони згоди. Чи надовго? Чи не зустріне знов його немилосердний, страшний Гаїні погляд? Чи не буде він знову демонстративно не бачити її?
Це ще питання: чи треба, щоб почалася розмова? Може це найкраще в цьому мовчазному романі, що говорять самі очі. Гаїна, принаймні, може вірити в велику повагу й шану до неї. І в дружбу, і в закоханість.
43
Оце зайшов до них Микола, а натрапив на родинну сварку. З півгодини слухав, поки добрав, що до чого.
Ну, добре, Тарас каже, що Україна з найдавніших давен — широкий коридор. Переходять через неї, починаючи з тих невідомих на ім’я, що всіяли українську землю могилами із скорченими кістяками, посиланими червоною-вохрою, а на фаховому жарґоні, — "скорчеників". Орда за ордою, ватага за ватагою сунуть, нищать усе, що на дорозі трапляється, частково осідають, змішуються з місцевим населенням, потахають і зникають у субстраті. Тому ми — конґльомерат різних народів і крови, що ще в процесі переброджування…
Це так Тарас.
Але його Аріядна тримається цілком інших поглядів.
Як це так? Прийшли й пішли, прийшли й пішли, — одні за одними, з історичними іменами і без них. Як це так? Ні, Аріядна вважає Україну не коридором, а центром. Один кінець дуги опирається на східній бік Піренеїв, а другий на Байкал і кордони Китаю. Таку грандіозну картину вивершила собі Аріядна й ладна боронити її зубами, на кожному молодому зубі по сотні ваговитих аргументів.
А в тому арсеналі доказів найважчий і найнепереможніший, —— слухає уважно Микола, — це доба оріньяку, еге, перший етап пізнього палеоліту. Це там на заході оріньяком звуть, — поправляє себе Аріядна, — а в нас краще б назвати її добою мамута. Вона в нас на Україні тривала дуже довго. Там на заході мамути швидше вимерли, мисливці на мамута схрестилися з іншими племенами, напливними з північної Африки, а в нас ще довго-довго, тисячоліттями водився мамут…
— Та яке це має значення? — наважується вставити Микола. Справді, не второпаєш…
— Як — яке? Таж у мисливців на мамута витворився своєрідний побут. Який, питаєте? Мусіли сидіти на місці, ставати осілими. Не тільки могли, а й мусіли, бо мамута із собою не потягнеш же. Там і осідали, де вполювали.
Робили собі півземлянки, із огнищем, із першими рисами осілого життя. А навколо цього виростали й уявлення про світ, про себе. Зроджувалися вірування. Ото там біля огнища народилася незнищенна віра в матір-береги-ню. Охоронниця огнища й роду, вона стала прообразом усіх дів, артемід, кибел, табіт і баб. Хіба ж ви не знаете, що цей образ поширений на велетенському просторі від Піренеїв до Байкалу? Отой одностайний образ "палеолітичної Венери"?
— Правда!
Та досі Микола не зв’язував цих двох образів — мамута й "палеолітичної Венери", отієї нагої дорідної тітки, що схилила голову й схрестила на грудях руки.
— То що з того?
— А те, — висунула Аріядна свій другий важкий аргумент, — те, що як ця цікава доба мамута на Україні тривала найдовше, то це тут у нас склався той мітологічно-світоглядовий спліт уявлень, який потім став першоджерелом та прообразом наступних. З України й рознесли на захід та схід, до Піренеїв і до Байкалу, свої байки, казки та міти люди оріньяку...
— З України? — перепитує Микола. — А на заході його не було?
Чи не переборщує ця Аріядна?
— Чому ні? Та ж і назва "оріньяк" надана цій добі по місцю першого відкриття. Але дедалі ясніше стає дослідникам, що центром, звідкіля розсувалися на схід і захід ті племена, була таки Україна. Між Доном і Дніпром… Із столицею в Мізині на Десні… І я навіть певна, — ну, попереджаю, це моя власна теорія, — що індоєвропейський спосіб мислення, перші слова й перші закони мовотворення, почалися вже в тій оріньяцькій добі. Тут, у нас, в часи довгого осілого побутування. Все ж, з якийсь десяток тисяч років треба було, щоб заклалася основа, така міцна, що вилонила із себе одинадцять прерізних мовних гілок...