— Чи не бачили ви моїх дітей? — спиняється й біля цього подвір’я жінка, звертаючись до того невидного, що вона угляділа своїми невидющими очима.
Але в цю сцену вривається інша.
Грім бравурної музики, у неї вливаються десятки інших маршів. Вулицями міста пливуть колони людей. Робітники й службовці, — одні похмурі й поважні, другі співають, інші весело жестикулюють, розповідаючи смішні анекдоти й сиплючи жарти, відповідні до, такої оказії. Усі ці безконечні колони пливуть в напрямку станції, а де спиняються — там відразу починається мітинг, лунають промови. Ті колони, що перші, вже вантажаться в товарові вагони й роз’їдуться по Україні — збирати соціалістичний урожай — бо, як виголошують гучномовці й мітингові промовці, клясовий ворог на селі чи-нить шалений опір і не хоче збирати врожаю...
… У цей кадр вривається інший. Буйна колосиста пшениця аж вгинається від важкого колосся, вона жде не діждеться, що вже почнуть її збирати, вже й зерно ронить додолу… А серед цього колосся визирають босі порепані людські ноги. Вони вже захололи й не відчу-ваютъ, що їх обліпили мухи. Вони справді не хочуть збирати цього казково пишного врожаю. Власник їх хотів тільки дотягнутися до молочноклейкої зернини, — і не дотягнувся...
А на станції, де проходять безконечні колони до вагонів, радіо захлинається про клясову пильність та про охорону СОЦІАЛІСТИЧНОЇ власности проти розкрадання, саботажу й диверсії класового ворога на селі.
… І знов та жінка. Вона знову ходить по подвір’ю радгоспу і до всіх — із тим самим питанням:
— Чи не бачили ви моїх дітей?
І всі люди знають, крім неї, що вона сама ж поховала під яблунею у садку обох своїх дітей. Правда, ще не знає цього Тройка, що приїхала з міста в село розшукувати клясового ворога, саботажника й диверсанта, та оце зненацька налетіла на радгосп, — ще ці три представники революційної законности не знають, що жінка збожеволіла.
— Чи не бачили ви моїх дітей? — звертається й до них. Але в цю мить з пазухи в неї висувається пшеничний колосок.
А це що? Троє представників революційної законности обскочили божевільну й витрусили в неї з пазухи аж жменю таких самих колосків. Наділена надзвичайними повновластями, Тройка тут же на місці засудила жінку на п’ять років тюрми з суворою ізоляцією — за розкрадання соціалістичної власности.
А над усім цим літають золотисті бджоли. Вони не знають про людську трагедію і розбій, вони збирають мед собі й людям. А що людей нема, то назносили вони у вулики того меду багато-багато! Комусь, може й голові колгоспу, прийшла спасенна думка цей мед збирати та підмішувати потроху до тієї каші з недозрілого зерна.
Для недомерлих решток п’ятитисячного населення, для тих же людей, що будуть цей самий урожай збирати… Та й не знають ці добрі й щедрі бджоли, що Тройка з міста тут же засудила на багато років відбування кари у далеких таборах голову колгоспу, та вже разом із ним і парторга, — за розбазарювання державного майна, за дозвіл сушити зерно з нового врожаю, за кашу, заправлену медом щедрих бджіл…
Ці сцени — покищо, ці — рояться в голові, а як усе це пов’язати? Оце ж і є те найцікавіше в любові Гаїни до красного письменства. Як із хаосу зробити таке читальне, щоб читач не міг відірватися? Як вмісити непокірний матеріял життя, щоб був підпорядкований законам композиції, а видавався, як наче справжня реальність? Бо ж усі оці сцени в різний час від різних людей похоплені, і якби їх подати в тому порядку, в якому відбувалося — вийшла б…
Уже сон зліплює очі, уже все безладно й випадково миготить у голові, а потім і те зникає. Людина западає в незміренні поля небуття.
Так Гаїна зустріла Новий рік.
52
Він так запрацювався, що не помітив, де на його голову взявся цей Новий рік. Всі люди цього вечора гуртуються, змовляються зустрітися, а Микола якось забув. Минулими роками він їздив на периферію до Надійки, а тепер це само собою відпало… Не було потреби, та й від Надійки — нічого. Йти додому до своєї кімнати? — Напевно вже сидить і чигає на нього та… Знову буде чіплятися та погрожувати. Ні!
То ото й іде він безцільно вулицями міста, прислухається, як скрипить під ногами скло морозу, приглядається, як засвічуються жовтими вогнями вікна в будинках, заходять зелені тіні в місто і борються із синькою ночі. На ту синьку накладають свої сонячні плями яскраві прожектори ліхтарів, а їх промережує легка пороша. Цеї ночі, мабуть, випаде сніг.
Не сказати б, що Микола так дуже страждає від не-передбаченої новорічної самотности. Він почуває себе в своєму інтимному колі думок, нововідкритих родичів. От, наприклад, думається йому: як же це в таку морозяну ніч, у сніг та заметіль теліжитися десь степом? Невже скити тільки й робили, що переїжджали з місця на місце? "Вічно в них сніг та віє холодний вітер... Коли ж від вітрів постає ще більша холоднеча, то покидають місце й переїжджають у інше"...
Чого найбільше хотілось би Миколі у цю хвилину, то це… Ідеально було б, якби так зайшов у кіно та побачив фільм із життя скитів. От, хоч би ту сценку, що перська армія вишикувалась до бою, напружений момент перед початком битви, — а в рядах скитів насупроти якесь замішання, сміх… Що таке? Та он проскакав заєць, і всі вони із криками та галасом за ним по бігли. — Ну, як ти з ними будеш воювати, коли вони цілковито зневажають нас!? — вдарився руками об поли Дарій. — Мабуть, треба, поки не пізно, завертати додому…
І чому це нікому досі в голову не прийшло поставити такий фільм? Це ж була б надзвичайна річ!
А справді, чи не зайти б у кіно?
Він уже стояв біля кричущих реклямних світел якогось кіна на Хрещатику, як відчув, що його смикає хтось за рукав. Озирнувся — Євген Цюрупа. Та не з порожніми руками, а навантажений двома об’ємистими торбами. Він щойно вийшов із "Гастронома".
Навіть не питаючи, Євген переклав одну торбу на руки Миколі й скомандував:
— Ну, гайда!
— Та куди? — отетерів Микола.
— Добре, що зустрів тебе… Це недалеко тут, на Рогнідинській. До сестри.
Микола знизав плечима.
— Досить цікава пропозиція. Хто ж там мене чекає?
— А хто кого під Новий рік чекає? — запитанням відказав Євген.