Чи не болітиме голова від усіх оцих поглядів? І головне, сто років уже розв’язують це питання — чи скити наші предки? — та й досі ще не вирішили. Є прихильники одного і другого погляду, з найпереконливішими доказами. Микола може собі вибирати ту думку, яка йому ближча до серця, до почуття, до інтуїції. Тому він дуже уважно нотує собі твердження сучасної археології, що звіриний стиль розвинувся не де, як над Чорним морем. Мовляв, аналіза речей звіриного стилю на всьому обширі показала, що ориґінально походять вони звідси, а ті, що на Алтаї, в південному Сибіру тощо, — вже наслідування й поступовий відхід від початкових зразків. Що далі на схід, то ця "скитська тріяда" (зброя, кінське спорядження і звіриний стиль) щораз більше втрачає суцільність, а найповніше вона збережена тільки в Причорномор’ю…
49
О, Небо, яке тягучо-монотонне існування! Те, що здавалося з верхом цікавим, стає безбарвно-сірим, як тільки воно не змінюється іншими вражіннями. Як це сидіти на одному місці? Душа Гаїнина потребує зміни краєвиду, руху, їзди, а що цієї зміни нема, то їй видається все жахливо нудним. Життя само по собі вабливе й цікаве, але монотонія щоденности вбиває цю привабу. Так і з цим "Романом Синьої Панчохи". Монотонний став, нудний, і композиція його виразно млява. До кінця цього зошита Гаїна не дотягне.
Збагнути тільки! Яка вона бідна, — навіть і цю монотонно книгозбірні боїться втратити. Жах! Ці два дні Нового року книгозбірня буде закрита. І в такі дні Гаїна гостро відчуває, що їй нема куди подітися. Питала Зіну, де та буде зустрічати Новий рік. — На Марсі! — каже.
— На Марсі, то на Марсі, чи я до тебе з ножем до горла?
— Посиділа в Зіни Гаїна та й пішла, — вже більш і до неї не хоче. Але чому Зіна так сказала?
Таких, як Гаїна, є більше. Ось оцей безпритульник у обмотаних ганчірками черевиках, у пальті, що на спині розлазиться й показує обвислі шматки вати, підперезаний ремінцем, з давно неголеною щетиною на щоках. Він приходить рівно о дев’ятій, як відчиняється книгозбірня, а покидає залю за чверть до одинадцятої, аж як дзвонить останній сигнал і гаситься світло. Напевно, йде в якийсь куток під сходами, де йому дозволено ночувати. А Гаїна ж його знає! Він закінчив Інститут народньої освіти, чи пак не закінчив. Його за щось викинули з останнього курсу... Цікаво, що він читає? Мабуть, якусь ідеалістично-містичну філософію… А міг би викладати в середній школі. І чомусь користується тут даремним теплом...
"Чомусь"... Хто це каже?
50
Важлива новина! У місті Саккиз, в сучасному Кур-дистані, знайдено скарб. Скарб цей, за всіма ознаками, належав скитському цареві Мадієві. Чудові речі із золота, срібла, бронзи й кості. Золота пластина із священним деревом та фантастичними тваринами, золота пряжка із зображенням лева й грифона, два браслети з качками й левом, уламок золотої обкладки піхов меча із зображенням антилопи-сайги, три уламки бронзових поясів, заповнені фігурами биків… А найцікавіша й найкраща річ у цьому скарбі — золотий пояс, вкритий пггудерним взором. Ніби гілля, а поміж ним позаплутувані спокійні олені та баранці… Були там ще аси-рійські речі, мабуть, воєнні трофеї…
Скарб цей правно належиться йому, Миколі Мадієві. Це ж його спадщина. І кому б його подарувати, того золотого пояса? Думав-думав, і не знайшов нікого іншого, крім Гаїни Сай.
51
Мир на душі. Нехай всі вони бавляться, танцюють, веселяться — Гаїна ось зустріла Новий рік працею. А тепер лягає спати. Мир на душі!
Найвища любов, що поглинає і живить одночасно, — любов до красного письменства. Це бездонна криниця, що ніколи не відмовить цілющої води. Ця любов некорислива, не забирає душевних сил. Коли душа спустошена, затруєна, — пий із цієї криниці, там завжди знайдеться те, що тобі сьогодні, як лік, потрібне.
Але от дивно! Не спустошення, а інше, — тягар тиску ззовні, отого презирства й зневаги, і депресія, що в неї все глибше й глибше поринає останніми часами Гаїна, ось що виллялося несподівано в творчу екстазу! Тоскна душа заспівала радісну пісню. Що сталось?
В ній зродився творчий вихор. Це ще тільки вихор, хаос, каша. Але з неї вже вимальовуються окремі картини, сцени, епізоди...
Силкується вона заснути, щоб дуже рано встати і з свіжим запасом снаги рвонутися до праці. Але розбурхана думка рине нестримним потоком, хоч бери та зараз усе записуй.… Між океаном хвиль жовтого колосся і синього неба біжить вантажна машина, повна людей. Тиша й спокій, мир і блаженна краса в природі. Ось нова сцена: ця сама автомашина під’їжджає до будинку сільради. Але що це? На ній висить чорний прапор. Нема й живої душі у цім селі. Усе вимерло, а що мало силу, то хоч рачки, а вилізло з нього.
Друге село — чорний прапор… Третє, четверте... На тлі океану пшеничного колосся — океан людської смерти. Та невже ж усі села тут вимерли?
Знов сцена: довга будівля, настелено в ній соломи, а в одному кутку купка людей. Ні, ще не всі вимерли. Двадцять, чи трохи більше їх — це всі, що зосталися з села, де перед голодом жило п’ять тисяч людських душ… Ці рештки села, два десятки чоловіків і ще менше жінок, живуть нині у колишній панській економії, тепер радгоспі. Отут і сплять покотом на соломі в стодолі, бо тут вариться щодня клейка каша з зерна. Сам голова дозволив сушити на блясі трохи збіжжя з нового врожаю, щоб хоч цим врятувати ці кістяки… А чого ця жінка тут хоче?
— Чи не бачили ви моїх дітей? — ходить вона по подвір’ю та всіх питає, — сама скелет, очі нічого не помічають.
Ходить вона й по селі, по отих зарослих бур’янами вулицях, біля хатів, з позабиваними дошками вікнами та дверима. Тут десь її хата... Чи не оця?
Здається, от-от вийде господар з хати, так усе в цім подвір’ю ще живе й дихає. На плоту сушаться горщики, розвішана верета поруч. На дровітні — сокира й нарубані… що? Частини воза? Ось і кожух сушиться на жердці під стріхою, але сама хата — без дверей, шибки в ній побиті, вікон нема. Ні, не вийде з неї ніхто, нема ані господарів, ані злодія, охочого до кожуха. Це — вимерла хата. Це — вимерла вулиця. Це — вимерле село. Тільки мухи ще літають тут, приваблені скелетом корови та шкірою з собаки на гнояній купі.