— Волю, що з тобою? Ти не хорий?
Але запитання було зроблене з ледве прихованим роздратуванням, а не з тихою глибокою тривогою, як було колись раніше. Це не втекло від його спостереження — він відчув у її голосі і роздратування, і те, що вона намагалась його сховати. Він зрозумів, що вона знає його душевний стан і здогадується, що з ним. Але це примусило його тільки поглибити свою сітку дрібної щохвилинної брехні, щоб краще замаскувати й приховати дійсне становище.
Ніна тепер часто й багато читала, але він знав, що читає вона для того, щоб не прохопитись небажаним словом, щоб не почати розмови про те, що може скерувати думку на теперішній, такий відмінний, незвичайний стан, який нещодавно запанував у їхній затишній кватирі.
Вона так само ввесь час була насторожена і добре розуміла свого чоловіка, коли він швидкими кроками ходив по кімнатах і, вимахуючи руками, висвистував якогось мотива. Вона добре розуміла його, коли, прийшовши пізно ввечері (мовляв, із зібрання), він тремтячим від ласки голосом казав:
— Ну, Нінусику, як живемо? Що нового, Нінок?
Це була перебільшена ніжність від того внутрішнього почуття безмежної любові, від повноти того внутрішнього переживання, що клекотіло в його грудях. Кажучи це, він не губив свого загостреного сприймання околишнього, і від нього не ховалась стримана, занадто спокійна відповідь дружини.
Одного разу йому настирливо полізла думка про дитину. Так, про дитину. Власне, він думав про те, що в його теперішньому стані дитина була би надзвичайно тяжким путом. Він спробував уявити себе батьком… і не міг.
У питанні, чи мати дітей, чи ні, Базилевич мав спільні погляди зі своєю дружиною. Вона не хотіла дітей і часто, скривившись, пищала:
— Діти? Фі, яка гидота! Ходити, як бочка, і кожний буде на тебе пальцем вказувати — "вагітна!" Як це некрасиво — мати такого живота! І ніякісінька сукня не сидітиме як слід. Це ж жах!
Базилевич також часто виказував думку, що пелюшки, писк — усе це міщанство, все це заважає, нарешті, спокійній праці, робить людину нервовою.
"Як чудово, — думав він, — що я от вільний, не маю дітей!"
І діти в його уявленні здавалися якимись путами, що їх надівають на вільні широкі крила.
Ніна мала два аборти, унаслідок чого в неї розвинулась велика недокрівність. Лікар просто заявив, що ще один аборт — і їй загрожує сухота. На вигляд вона була округла, опецькувата, але дуже бліда на обличчі, і сині жилочки на скронях просвічували волоконцями через тонку шкіру.
Вона старанно вишукує скрізь нові й нові засоби попереджати вагітність, а найбільше, звичайно, довідується про це у своїх сусідок. Вона боїться вагітності, не вірить у засоби чоловікові. Вона визнає тільки свої рецепти.
Звичайну течію її життя нагло стурбувала та зміна, що скоїлась із її чоловіком. Їй здавалося, що важкі хмари над її головою ось-ось упадуть шумкою грозою з бурею, з громом. Вона заховалася в себе і, немов у шкаралупі, непомітно, але загострено, сторожко вичікувала й слідкувала. Її округлі зеленяві очі ще більше округлились, але в них потух колишній фосфоричний блиск, і дугасті чорні брови якось упали й затихли.
Базилевич тихенько пройшов до кімнати Зізі й сів до вікна. Відкрив фіранку й став дивитись на чорний голий сад. Був березень, сніг уже розтанув, але земля ще була мокра й вечорами парувала… З-за далекого чіткого галуззя струнили фарбовані в ніжно-рожеве легкі хмарини. Там десь тільки що зайшло сонце.
Базилевич сидів, спершися на лутку, і йому боляче занило серце. Він пригадав такий самий вечір багато-багато років тому. Ніби ось зараз він бачить той старий занедбаний сад із могутніми дубами й дикими грушами, ніби це знову той вечір і провесінь.
Він бачить себе ще малим десятилітнім хлопчиною. Його добре вдягають, мати закутує йому шию в теплий шарф, на ноги він удягає калоші. Надворі березень, але вечорами ще дуже сиро — і він може застудитись.
Ось батько. Він сьогодні зовсім не такий, яким його щодня звик бачити Воля. Це не той важливий інженер, що цілими днями сидить у своєму кабінеті за паперами. Це справжній любий, дорогий тато. Він заклопотано-весело вовтузиться над своєю мисливською рушницею, а мати вже вдягає йому через плече ягдташ.
Ось і сад. Батько йде попереду, він за ним. Серце замирає в грудях від якогось солодкого таємного хвилювання. Сад ані шелесне своїм голим віттям. Не встиг догоріти ще десь за полем захід, а густий присмерк уже пішов гуляти між чорних глухих стовбурів. Піднявся легкий білий туман і сонно, як серпанок, заколихався.
— Стоп! — каже батько й зупиняється. Він поволі здіймає з плеча рушницю, поволі озирається, вишукуючи зручне місце. Але Воля бачить, що батько навмисне все робить так розмірено й повагом, щоб заховати своє хвилювання.
Обидва принишкло стоять за стовбурами. Навколо так тихо, що чутно, як далеко десь падає сонна крапля на торішнє пріле листя. Чекають мовчки. Воля почуває, як йому забиває дух від цього напруженого чекання, від незвичайного оточення, від того, що все це таке привабливе й прекрасне. І раптом десь між деревами чутно якийсь дивний весняний звук: "Хав-хав! Хав-хав!.." Ось між стовбурами війнула широка темна маса. В ту саму мить вогнева стрічка прорізує темряву, і гулкий постріл луною озивається десь аж на другому кінці саду.
— Тату, що це? Вальдшнеп? — несамовито біжить Воля до батька. А в того в руках тріпоче якась тепла купа пухкого пір’я.
"Далекий рідний спомин, далекий ти, мій Волю! — думає Базилевич. — Ти навіть не тямив гаразд, що перед тобою було вбивство, була смерть!.."
За стіною в сусідній кімнаті завищав чийсь пронизливий жіночий голос. Базилевич прислухався й дуже здивувався: кричала Ганна Карлівна. Він ніколи не міг подумати, що ця нерухомо-спокійна, сонно-лінива жінка здатна так кричати й хвилюватись. А вона хвилювалась. З її горла вилітали якісь дивні високі звуки, схожі на свист чи скавучання Мухомора. І ось у відповідь піднеслася бубном глуха важка лайка ченця. Голоси зміцніли, можна вже було почути окремі слова.
— Лодар! П’яниця! — лящала жінка. — Зізі? Я тобі покажу Зізі! Розпутнику!
Чернець не виправдувався, не умовляв. Він злісно бухав слово по слову і, мабуть, швидко ходив, хвилюючись по кімнаті.