Вражало в неї волосся, ніжно-золоте, воно, здавалося, горіло й мінилося червіньковим полум’ям. Ні, просто дивно, неможливо: це ж цілий вихор пожежі, оце чарівне золоте волосся!
На грудях у неї Базилевич побачив мініатюрну оригінальну брошку: золотавий павучок тримає в своїх тонюсіньких ніжках зелену мушку. Брошка блищала, сяяла, і було таке враження, що бачиш насправді живого павучка, що приссався до мухи.
Враз Зізі перестала сміятись і хутко встала. Підійшла до столу, хвилинку щось послухала і щільніше затулила фіранкою вікно. Базилевичеві навіть здалося, що вона тихо вилаялась: "чорт!".
— Що там таке? — спитав він. Вона нервово здвигнула плечима.
— Нічого. Просто так… здалося, що під’їхало авто.
Але Базилевич бачив, що вона когось чекає. Вона раптом якось ніби зіщулилась і притихла. Та тільки на хвилину. Тоді знову весело загомоніла, сипонула сміхом, задзвонила зубками.
"Чорт його знає, а вона яка славна, хороша! Просто, просто неможливо!.. — думав тим часом він. — Спасибі ченцеві, що привів".
Вона встала, поволі-поволі, ніби гіпнотизуючи його очима, підійшла до ліжка й сіла поруч.
— Тихесенький, а гроші ж маєш? Скільки?
Він глянув на неї й закам'янів: яке улесливо-хиже і водночас яке прекрасне, сильне обличчя!
— Не треба про гроші… Я дам… потім, — якось схвильовано, боляче, вирвалось у нього.
— Чубатенький, чубатенький мій! — почув він, як Зізі раптом гаряче, всім тілом притиснулась до нього.
V
Зима минула довга й набридла. Якось несподівано й раптом упав березень; в міському сквері цілий день галасували й метушились граки, і скоро високі старі тополі вкрились чорними незграбними шапками їхніх гнізд. На розі вулиці брудні дівчата-підлітки продавали пучечки синіх пролісків і себе. Пролісків не купували, а дівчатка одна по одній ходили кудись із "дядями" і, повернувшись через деякий час, хвастались одна перед одною шелестом старих "рубльовок".
Скоро просохли вулиці, граки посідали висиджувати яйця і вечорами почали вигравати комарі.
Квітень переможно наступав на місто, і щонеділі від селянських возів на базарі пахло свіжою ріллею, пахло степовим простором і весняним димом. З ранку до вечора метушились і джеркотіли, як горобці, крамарі-євреї біля своїх крамниць, і традиційний балагула[3] весело гуркотів по просохлому бруку з цілою сім'єю бородатих і носатих аматорів "ґешефту" (і з захованою десь на самісінькому дні балагули контрабандою). Але навіть його різке, пронизливе "вйо" на сухоребрих шкапин, навіть "вйо" звучало якось по-новому, по-весняному. Може, від того, що й у балагули є десь дружина й ціла купа замурзаних дітей.
З першими теплими днями у Колі Шпака проснулось якесь неясне тривожне чуття. Він не міг зрозуміти, від чого йому іноді робилось зненацька журно, манила далечінь, ніби без причини солодко стискалося серце, і тихе хвилювання охоплювало ціле тіло.
Одного разу до нього підійшов Йона й пустив своє низьке гоготання:
— Го-го-го, і ти зажурився? А з другої чоти сьогодні двоє пішло в лазарет — венеру впіймали! — і в його очах бриніло щось тривожне й недоказне.
Була субота, завтра день відпочинку, і ввечері Коля взяв відпустку в комчоти до гарнізонного клубу. Нашвидку поїв юшки й, не схотівши навіть випити кружки чаю, вийшов з казарми.
— Ти куди, Шпаче? А збори? — зустрів його уповноважений з комсомольської роботи, вічний гармоніст і куплетист, бібліотекар ескадрону Іванько.
Коля пригадав, що сьогодні має бути комсомольське зібрання, але ж квітневий вечір був такий напрочуд тихий і погожий, так хотілося побувати в клубі, в кіно, що він аж захолонув.
— Збори?.. Я той… — затнувся він. — Мені неодмінно треба бути в гарклубі, не можу сьогодні.
Вечори були вже теплі, вогкі, але дозволу ходити без шинелі ще не було. А тут, як навмисне, повний місяць лагідно світив крізь теплий весняний туман; легенький вітрець в’юнко лопотів біля вуха. Коля спочатку хотів навіть скинути пояса, але потім подумав: "Зустрінеться хто з командирів, побачить, що без пояса, пропала тоді моя відпустка!.." І він старанно застебнув шинелю на всі ґудзики.
У клубі було повно. Внизу, в "фізкультурній" залі, працював спортгурток, нагорі, в "шаховій", сиділи заглиблені в шахові фігури нудні зігнуті постаті.
Коля ввійшов до читальні. Довгий стіл шелестів журналами й газетами. Він мовчки сів на вільне місце й потяг до себе "Красноармейца". Розгорнув першу сторінку, другу… Якось випадково звів очі:
— О!.. — вирвалось у нього.
Навпроти сиділа Соня Бондар. Вона дивилась на нього і, ледве стримуючи себе, безгучно сміялась. Вона вся тремтіла від хвилі сміху, що душив їй горло, але вирізьблене, кам'яне підборіддя її було, як і раніше, при першій зустрічі, суворе й уперте. Від стримуваного сміху в очах її коливались сльози, вони при електричному сяйві світили дивовижними діамантами, але й діаманти ті були чорні, оксамитові, що тремтіли й вигравали, як промінчасті стріли.
— Що, нарешті впізнали? — сміялась вона.
З часу першого знайомства Колі з Сонею минуло майже два місяці. Після того він її бачив лише один раз, та й то якось випадково на вулиці, коли вона йшла з якимись дівчатами, певно, з своїми подругами. Він іноді думав про те, чи не піти б до неї в житлогурток. Образ її часто стояв перед ним, але натомість випливав другий, такий далекий і водночас такий рідний і близький — образ Наталин. Тоді він хрускав пальці і вже не міг думати ні про кого, крім своєї дружини.
Коля здивовано дивився на дівчину, ніби остовпілий.
— Чого ви так вирячились на мене? — встала вона з-за столу. — Ви знаєте, мені неодмінно треба побалакати з вами…
Він усе так само мовчки кивнув головою і нарешті промовив:
— Будь ласка… Я дуже радий.
Вона озирнулась навколо.
— Тут публіка заважає. Ходімо звідси. — Підійшла, взяла його за рукав і ще раз сказала:
— Ходімо, неодмінно треба!
Вийшли з клубу, перейшли місточок над залізничними рейками, що вів із "військового городка". Пішли по насипу. Тьмяно виблискували під місяцем рейки. Часом легкі тіні від хмарин швидко перебігали шлях. Легкий прозорий туман здавався павутиною, ніжною, звабливою.
Ішли поруч. Він її вів під руку, і йому здавалося, що сьогодні в Соні є на серці якась таємна важлива, дуже важлива дума. Вона чомусь часто озиралась і, здавалося йому, ввесь час нервово покусувала губи.