Глаголять стяги! З хат вибігають молодиці, діти, старці і, здіймаючи руки, благословляють сивоглавого, але ще кріпкого володаря. Володаря? Ба ні, се не людина, се земля, з якої виросли всі, втілилася у сьому могутньому витязеві, що під синьо-золотим прапором іде мечем значити границі своєї займанщини[26]. Поруч нього, справа, їде чорноризець ієромонах Василій, а зліва — воєвода Мстислав, муж рослий, дебелий, тугий, ніби тур.
— Люди, а де ваша молодь? — спитав грімким голосом воєвода, побачивши на обійсті Глухаря, Копрі я та кількох інших старших кметів.
— Ждуть край села, достойний воєводо! — відповів Копрій. — Вони теж зібралися на рать!
— А де ваш боярин?
— У хаті! Він окремо від нас.
Прибічники Данила поїхали далі за володарем і звістили йому почуте. Левина голова короля повернулася до Василія.
— Хай бог боронить, щоби і тут прийшлося творити суд, як там, у Бакові, або торік у Погоринній, — сказав неохоче. — Не люблю я проливати крові земляків.
— Писано є: якщо твій ближній согрішить сім разів та скаже тобі "жалую", прости йому! — відповів монах. — У твоїй руці меч і ласка, тобі рішати про долю людей, не кому другому, бо тобі влада дана ім'ям господа…
— На зрадника нема ласки! — вмішався Мстислав. — Чи гадаєш, преподобний, що князь чи церква остоялися б, якби так не зрубали голов відступникам. Ні ногати не бачили б ні ми, ні ви, та мусили б хіба йти сіяти татарам жито. На мужикові стоїть держава, князь і церква, якщо його не стане, будівля завалиться.
— Іменно завалиться, якщо не стане мужика, — відповів король, — але, як гадаєш, Мстиславе, чи мужика має держати у послусі тільки страх?
— Де нема вірності, любові до князя, там мусить бути страх!
— Ні, Мстиславе! Ми вимагаємо від мужика вірності і послуху, а що даємо йому за се? Тільки драчки, більш нічого. А прийде татарва, то ми полишаємо його на божу ласку, бо сили в нас нема побідити неслихані полчища хана. Ні, ми не маємо права карати його за се, що даниною забезпечив своє злиденне життя.
— Слава королеві! — загуло в сей мент до двохсот молодих голосів збоку.
Данило оглянувся і побачив сотню кінних ратників, уставлених вздовж дороги. Біля них вимахували ратищами ще і піші та кричали щосили. Спинився король і спитав:
— Хто ви?
— Ми рать Чабрівської волості! — виступив наперед Ярослав. — І якщо твоя воля, милостивий, то підемо з тобою!
— Хто ж ти?
— Я Ярослав Судиславич, син померлого дідича сієї землі.
— То ти боярин Чаброва?
— Ні, милостивий королю. Боярин ось там!
По той бік шляху стояв гурток ратників з Ратибором на чолі. Боярин кланявся з покорою і саме брався виголосити промову, коли впало питання:
— Чому не ти на чолі громади? Не злюбила тебе, чи що?
— Не злюбили ми себе взаємно, милостивий, — відповів Ратибор. — Боярин за князем тягне, мужик — за безпекою.
— То ти був збирщиком полюддя?
— Я!
— Ага! Так, видко, ти не по правді розділяв дань…
— Ба ні, милостивий королю, — вмішався Мстислав. — З Чаброва не випливло від Батиєвого походу ні ногати. Торік боярин прислав гроші у Луцьк, але опісля перестав.
— Що люди дали, те і прислав, та, крім того, Чабрів — се татарська слобода, і тому ми не йдемо заодно зі собою! — оправдувався боярин.
— Ах так! Ну так розглянемо справу ближче, і горе винному! — зморщив брови король.
Боярин навскач поїхав попереду у дворище, щоб зладити для короля та дружини гостину, радий, що він перший сказав за собою слово, а вину скинув на смердів. Але Данило кивав головою, їдучи, і говорив до Мстислава:
— Треба діло розслідити! Тут щось неясне. Не може бути, щоби така численна рать приймала мене у татарській слободі. Бо навіщо татарським людям раті? Вони безпечні від наших ворогів, а від мене не обороняться криком та лестю.
— Гм! Треба буде вислухати одних і других! — порадив Мстислав.
— І я так гадаю! — закінчив князь.
КНЯЖИЙ СУД
На майдані, перед дворищем, заставлено столи та лави для короля та прибічників, а боярин зі срібним дзбанком на срібному підносі вітав князя білим хлібом та солодким медом. Лавор з цілою ватагою рабів та рабинь виносили з кладової м’ясиво та розставляли на столах, а ратники відтикали бочки меду і пива. Та король не взяв із рук боярина кованого золотого кубка.
— Доки суд не очистить рук, годі вірити устам! — сказав і засів на лаві, а поруч нього ієромонах та воєвода. Прибічники утворили круг, один відрізок якого заповнювала чабрівська рать. Військо за сей час проходило далі шляхом на Вовчий Вивіз. За подолянами їхали вози короля та дружини серед пішої челяді. Кілька рот піших копійників та лучників замикало похід, та заки вони ще надійшли, дія біля дворища була уже скінчена.
Данило покликав боярина і Ярослава та добру хвилю приглядався до обох.
— Я тямлю Судислава Соломирича! — шепнув воєвода Мстислав. — Сей молодець безумовно його син, се просто двійник його тридцять літ тому.
Король кивнув головою.
— І я бачу, що в ньому грає благородна кров, — відповів. — А ось сей — то чорний клобук, або половчин. Гм! Всіляке буває на світі!
Опісля повернувся до боярина.
— Боярине! Ти був збирщиком полюддя і тіуном твого господина у волості. Правда?
— Так!
— Чому, отже, від повороту Батия у степи не приносив ти повинної?
— Я мусив платити за громаду данину баскакові, щоби спасти її від загибелі. Торік, після погрому поганого Куремси, я послав дань у Луцьк, сього року ще не зібрав нічого. Я тільки велів зібрати рать, саме сю, яка вітала вас по дорозі, щоби зловити баскака.
— І що ж, зловили?
— Вбили, милостивий королю, вбили у Вовчому Вивозі, пограбували його достатки, а мені, що їм нараяв такий зарібок, не дали нічого, — жалібна нота зазвучала у голосі боярина, аж усміхнулися всі присутні.— Се було безправство, — гарячився боярин, — бо баскак належав передовсім мені. Від п’яти літ він щороку був у мене.
— А чи тебе не було при нападі?
— Ні! Вони усе зробили без мене.
— Що ж? Зробили без тебе роботу, то і поділилися без тебе! — зажартував король. — Одно тільки цікаве, — тут споважнів знову, — навіщо хлопам рать та ще кінна?
Слова сі були звернені до Ярослава.
— Милостивий королю! — відповів молодець. — Боярин, збираючи подимне для хана, звів усе село на закупів. Ми бажали викупитися, а коли викупилися, він заявив, що не хоче уже нами проводити, то ми, як люди свобідні, самі подбали про оборону.