Золотий бумеранг

Сторінка 3 з 7

Багряний Іван

Настала тишина, задушлива без міри.
Одні втекли точити тесаки.
А другі десь шикуються в полки,
Щоб із щитом ввійти у місто непокірне.

І відхилялись боязко віконниці, як вії,—
Зирнути нишком...
"Тут — боролось дві стихії".

II

Над димарями сонце капле синім потом...
Над бруком — тиша. Спека. І одчай.
І тільки блиск забутого меча
Ворушить тишу у вечірній позолоті.
Згасає день
Від поту...

На перехресті вулиць — ні душі, ні звука.
Там гордий кінь з роздертим животом
Простяг у небо чорне копито,
Розбите копито,
як мускулясту руку.
І тихо так...
Аж раптом — пес завив!
Підбгавши хвіст, приповз, насмілився завити...
І назбігалось їх! туди, де кров розлито —
На перехрестя вулиць —
безліч псі в!!.

О, скільки їх!!. Немов це їх вітчизна.
Ще завидна почався дикий бал.—
Герой —
Урбанізований шакал —
Справляє з реготом, справляє з писком тризну.

Упала й темрява, а ґвалт на сто рулад
Росте... Р о с т е!.. І не покрить його аніяким іржанням.
Гей, коню-коню! — лицарю останній
З розбитих барикад!

Хриплять. Гризуть. Утробу й маслаки
Деруть, мов переможці у бою хоробрім.
Співають гімн бучний...Той гімн сяга під обрій
І сяють морди, мов скривавлені стяжки.
Скривавлені такі...

Вищить...
Р о с т е...
Шумить собачий пир!
Даремно хоче встать, не дати на поталу
Коня любимого — нащадка Буцефала —
Не дать!
Не дать на цей собачий пир!!!

Й не може встати
мертвий
командир.

Київ, 1928

МАТЕРІ

На сонце сідають ґави...
Вмирає вогонь золотий.

Знов про те мені вечір кривавий...
Знов про те
на мечі і щиті:

Бліда усмішка... Синь, як розлука...
Зморшка брів
і плече навкося...
У мозолясту ніжну руку
Хтось натруджене серце узяв.

Тишина... Тишина... Да-а-леко!
Як далеко, маленька моя!
До чола,
до серця,
на всесвіт —
Ці мозолі —
тільки б я!..

Ти устань на зорі без слова,
Повернися лицем на схід,—

Промінь тихий такий, пурпуровий
На уста упаде сухі.

Упаде на уста молитва,
Упаде на уста "прощай"...
Моя тиха, старенька, оджита,—
Ти дивися
і знай,

Ти дивися і знай:
да-а-леко
На зорі стоїть син один,
Зустрічаючи сонце і клекіт,
Те "прощай" посилає в і н.

Одболять мозолі і рани,
Поростуть чебрецем в гаях...
Хай згорає ж пелюстка остання.
Перед сонцем нового світання
Не потрібні ні "ох", ні "ах".

Одкричали над сонцем ґави.
Облетіли листки золоті...
Про вогонь мені ранок яскравий
Написав
на мечі і щиті.

Владивосток, 1933

РІДНА МОВА

Мово рідна!
Колискова
Материнська ніжна мово!
Мово сили й простоти,—
Гей, яка ж прекрасна Ти!

Перше слово — крик любови,
Сміх і радість немовляти —
Неповторне слово "М а т и"
Про життя найперше слово...

Друге слово — гімн величний,
Грім звитяг і клекіт орлій,—
Звук "Вітчизни" неповторний
І простий, і предковічний...

Ну, а третє слово — "М и л а" —
Буря крови, пісня рвійна
І така, як пах любистку,
І така, як мрійка мрійна...

Перейшов усі світи я,
Є прекрасних мов багато,
Але першою, як Мати,
Серед мов одна лиш ти є.

Ти велична і проста.
Ти стара і вічно нова.
Ти могутня, рідна мово!
Мово — пісня колискова.
Мова —
матері уста.

Хабаровськ, 1937

З "МИСЛИВСЬКОЇ СОНАТИ"

І

Як в гонг вечірній виб'є лунко зорю
Співливий молоток веселих мулярів,
Як сонце стане за сильветою борів,
Хмаринку ваблячи пливти десь в синє море,
І гаснутиме день,
тоді — до всіх глухий,

Опроставши опорки від трухи,
В рудому фартусі приходить він — товариш
Моєї юності, дитячих свідок літ,—
І рукавом рясний обтерши піт
З чола завапненого, радісно ушкварить
Кашкетом об мій "труд" і скаже: "О с ь!"

І навздогін за сонцем подамось.

II

Над бором сизим, над стрільчатим бором
Втікає сонце і хмаринка теж.
А ти зоставсь і вже не доженеш,—
Бредеш озерами... Житами... гейби морем.

І станеш десь на 'дній нозі, мов птах,
І занімієш, стежачи в чеканні...
Кого й чого?
Чи ластівок останніх?
Чи птиць нічних сильвети на смерканні?..
Й забудеш, хто ти й що в твоїх руках.

І так стоятимеш до пізньої пори,
Мов зачарований, з очима догори.

Аж поки ніч глибока не спаде.
Аж поки, щоб тебе випроводжати,
Не вийде місяць й зорь не приведе:
Усі пройшли — і ластівки крилаті,
Жуки і кроншнепи...
й тобі пора рушати.

Прибитий пил шляхів.
Млинів німі пікети.
Дівочий сміх над хутором і поцілунків клич.
І нагло з радості ти вистрілиш у ніч,
Пускаючи до зір набій, немов ракету.

1931

ТІНЬ

Над Кодаком
нависла ніч в задумі,
І в клекоті води розбився срібний диск...
То ґвалт?.. Чи крик?..
То лиш повстання шуми.
А на горі — перетинає луни —
Маячить сірий палець-обеліск.

Написано
на давньому граніті,
Написано... Лиш дата і слова.
А серце так щемить щеням побитим —
Чаїний крик йому — маленькі діти,
А череп місяця — безм'яза голова.

Одрубані, одсічені долоні,
Бліді такі — сюди... сюди...—
Пливуть і крутяться в шаленім перегоні...
Династія расєйських фараонів
Вельможним пальцем шикає на заколот води.

Слова нікчемні! О слова руді, мідяні! —
Оджили ви, у чому ж сила та,
Що очі виїда і ятрить давні рани?!
Сіренький обеліск такий поганий.
І — серце виверта!

Вінець мого терплячого народу!
Когось отут висвячувано в "чин",
По "чину" ж — причепили нагороду
Гранітову
на кряж.
Насподі ж
Поховано...
Насподі не мечі.
Не жаль мечів,— поховано століття!
Століття канули —
лишилися "хахли"!..
Одні дурні ростили іншим діти —
Прожили вік і — наче не були;