Золоті рибки

Сторінка 5 з 14

Реймонд Чандлер

— Хотів, щоб йому п'яти підсмажили, — підказав я. Медер скривився, і його чуб знову спітнів.

— Це не моїх рук діло, пробурмотів він. [62]

— Твоїх чи Керол — яка різниця? Коротун помер. Це розцінять як убивство. Але ви так і не почули того, що хотіли. І тому вам знадобився я. Гадаєте, я знаю те, чого не знаєте ви? Забудьте про це. Коли б я щось знав, то не прийшов би сюди, та й ви; коли б знали достатньо, не запросили б мене сюди. Хіба не так?

Медер розтяг губи в усмішці — дуже поволі, так наче робити це йому було боляче. Тоді покрутився на стільці, висунув зі столу глибоку шухляду й поставив на стіл гарну темну пляшку та дві смугасті склянки. Нарешті прошепотів:

— Поділимо все на двох. Ти і я. К бісу Керол! Надто круто вона бере, Кармаді. Бачив я жорстоких жінок, але ця зроблена із сталі. А от з вигляду про неї такого не скажеш, правда?

— А хіба я бачив її?

— Гадаю, що бачив. Принаймні так вона каже.

— А-а, це та, що в "доджі"?

Він кивнув головою, налив по чималій порції, поставив пляшку й підвівся.

— Води? — спитав. — Я п'ю з водою.

— Не треба, кивнув я. — Однак навіщо тобі ділитися зі мною? Навряд чи я знаю більше за тебе. Хіба якусь дрібницю. Але ніяк не стільки, щоб пропонувати мені половину.

Він хитро глянув на мене поверх склянки.

— Я знаю, де можна вхопити за Ліндерові перли п'ятдесят тисяч — удвічі більше, ніж міг би взяти ти. Я віддам тобі твою пайку і сам не програю. Ти маєш змогу працювати під офіційною вивіскою. Це те, чого бракує мені. То як щодо води?

— Мені не треба, — сказав я.

Він підійшов до схованого в стіні умивальника, відкрутив кран, наточив півсклянки води й повернувся до столу. Потім знову сів, усміхнувся й підніс склянку.

Ми випили.

5

Досі я зробив усього чотири помилки. Перша — це те, що взагалі вплутався в таке діло, хай навіть заради Кейті Хорн. Друга — що не вийшов із гри після того, як знайшов Чистильника Мардо мертвим. Третя — що дав Рашу Медеру зрозуміти, ніби в курсі справи. Четверта й найбільша — це віскі.

Воно здалося мені дивним на смак уже тоді, коли я його ковтав. А коли в голові у мене раптом прояснилося, я збагнув, що бачив на власні очі, як Медер [63] поміняв свою склянку на іншу — він поставив її до умивальника заздалегідь.

Якусь хвилю я сидів нерухомо з порожньою склянкою в руці, намагаючись узяти себе в руки. Обличчя Медера зненацька почало розпливатись і стало схожим на місяць. Масна усмішка спалахнула й згасла під вусами Чарлі Чена, коли Медер побачив мій стан.

Я сягнув рукою до кишені штанів і дістав недбало складеного носовичка. Загорнений у нього невеличкий сюрприз не впав Медерові в око. Принаймні коли він хапнувся рукою під піджак, було вже пізно.

Я встав, п'яно хитнувся вперед і садонув його просто по маківці.

Медер упав, спробував підвестися, але я вдарив йому в щелепу. Він обм'як і рукою, що вислизнула з-під піджака, перекинув на столі склянку. Я поставив її на місце і мовчки постояв, відчуваючи, як усередині мене наростає хвиля нудоти. В голові паморочилось.

Я підійшов до дверей, що вели до сусідньої кімнати, і спробував натиснути ручку. Двері були замкнені. Мене вже хитало з боку в бік. Я підтяг до вхідних дверей стільця і підпер його спинкою ручку. Потім сперся на двері і, важко дихаючи, скрегочучи зубами й проклинаючи себе, дістав наручники. Нарешті рушив назад до Медера.

Цієї миті гарненька чорнява дівчина вийшла з одежної шафи й наставила на мене револьвер калібру 0,32 дюйма.

Вона була в елегантному синьому костюмі. Капелюшок у вигляді перекинутого блюдця чіткою лінією окреслював її чоло. Поверх вух з-під капелюшка вибивалося лискуче чорне волосся. Очі блакитно-сірі, холодні і якісь легковажні. Обличчя в дівчини було молоде, свіже, тендітне і водночас тверде, як сталь.

— Годі, Кармаді. Лягай і відсипляйся. З тобою все ясно.

Спотикаючись, зважуючи в руці свою "іграшку", я рушив на дівчину. Але вона лише похитала головою, її обриси почали розпливатися. Револьвер в її руці міняв форму від тунелю до зубочистки.

— Не роби дурниць, Кармаді, — попередила вона. — Ти кілька годин поспиш, а ми за ці кілька годин дещо встигнемо зробити. Не змушуй мене стріляти. Я не жартую.

— А хай тобі трясця! — процідив я. — Ти пальнеш, я знаю.

— Це ти правду кажеш, котику. Я — жінка, яка робить усе по-своєму. Ось так. Сідай.

Підлога раптом підскочила й вдарила мене. Я сів на неї, як сідають на пліт у штормову погоду. Потім [64] уперся долонями і став рачки. Та підлоги я не відчував. Руки мої оніміли. Оніміло все тіло. Я намагався не зводити з неї очей.

— Ха-ха! Ж-жінка в-вбивця! — захихотів я.

Вона холодно зареготала мені в обличчя, та її сміху я майже не почув. Тепер у моїй голові гупали барабани — воєнні барабани з далеких джунглів. На мене накочувалися хвилі світла, темні тіні й шелест, схожі на шум вітру у верхів'ях дерев. Я не хотів лягати. І все ж таки ліг.

Десь іздалеку долинув голос дівчини. То був голос ельфа.

— Усе на двох, так? А йому не сподобались мої методи, так? Що ж, хай Бог благословить його щедре, добре серце. Ми про нього подбаємо.

Коли я вже відпливав у морок, мені невиразно почувся якийсь різкий звук. Я думав, то вона пристрелила Медера. Та де там! Дівчина просто допомогла мені скоріше відплити — моєю власною свинчаткою.

Коли я прочумався, була ніч. Щось гучно луснуло у мене над головою. У відчиненому вікні блимнуло жовте світло, вихопивши з темряви стіну високого будинку. Потім щось луснуло знов, і світло згасло. То на даху спалахувала реклама.

Я встав з підлоги, як людина, що вилазить із густої багнюки. Доплентався до умивальника, хлюпнув водою в обличчя, помацав голову й поморщився. Ледве діставшись до дверей, знайшов рукою вимикача.

Навколо столу валялися розкидані папери, зламані олівці, конверти, порожня бура пляшка з-під віскі, недопалки. Всюди попіл, сміття з нашвидкуруч витрушених шухляд. Я не став порпатися в цьому мотлосі. Я вийшов з контори, спустився в труському ліфті вниз, заглянув у бар, хильнув коньяку, потім знайшов свою машину й поїхав додому.

Переодягнувшись, я спакував сумку, випив трохи віскі й узяв трубку — мені хтось дзвонив. Було десь пів на десяту ранку.