Куля, випущена з кольта, штовхнула дівчину вперед з такою силою, наче поривчастий вітер хряснув дверима. В повітрі майнуло синє вбрання, і щось ударило мені в груди — її голова. Якусь мить я ще бачив її обличчя, коли вона падала, — дивне, зовсім незнайоме обличчя.
А потім дівчина обернулася на маленьку, безформну купку біля моїх ніг, уже неживу, і щось червоне витікало з-під неї, а позаду стояла висока спокійна жінка і з затиснутого в обох її руках кольта вився димок.
Медер двічі вистрілив у Сайпа. Все ще посміхаючись, Сайп смикнувся вперед і вдарився об край столу. Бузкова рідина, якою він змащував своїх рибок, тепер залила його самого. Коли старий падав, Медер вистрілив у нього ще раз.
Я вихопив свій люгер і вистрілив Медерові у найболючіше, як мені здавалося, місце, так, щоб тільки його не вбити, — у підколінок. Він гепнувся на підлогу так, немовби перечепився за схований дріт. Я надів на нього наручники ще до того, як він почав стогнати.
Я повідкидав ногою револьвери, що валялися на підлозі, підійшов до місіс Сайп і взяв з її рук великий кольт.
Якийсь час у кімнаті стояла тиша. Тонкі цівки диму — брудно-сірі, білі на тлі полудневого сонця — [86] здіймалися до вікна в стелі. Я чув, як удалині шумів прибій. Потім десь зовсім поруч пролунав звук, схожий на свист.
То був Сайп, він хотів щось сказати. Дружина підповзла до нього — все ще навколішки — й зупинилася поруч. Кривава піна виступила на його губах. Він через силу кліпнув очима, намагаючись прийти до тями. Місіс Сайп усміхнулася до чоловіка. Кволим голосом він просвистів:
— Телескопи, Хетті... Телескопи...
Потім шия його ослабла, посмішка розтанула на обличчі. Голова відкотилась на голій підлозі вбік.
Я вийшов з кімнати й причинив за собою двері.
12
З ноги Медера поволі текла кров, але небезпека йому не загрожувала. Поки я туго перев'язував носовичком його коліно, він дивився на мене божевільними від страху очима. У нього, мабуть, було порване сухожилля й розколота сама чашечка. Коли його поведуть вішати, він, певне, добряче накульгуватиме.
Я зійшов униз, постояв на веранді, дивлячись на дві машини перед будинком, потім перевів погляд на причали біля підніжжя пагорба. Сказати, де стріляли, міг би тільки той, хто проходив повз будинок. Та, як видно, ніхто нічого не помітив. У лісах довкола, мабуть, теж багато стріляють.
Я повернувся в будинок, глянув на допотопний телефон, що "висів на стіні у вітальні, але дзвонити не став. Щось непокоїло мене. Я закурив, визирнув у вікно, і раптом якийсь примарний голос промовив мені просто у вухо: "Телескопи, Хетті... Телескопи..."
Я знову піднявся угору, до кімнати з акваріумами. Медер уже стогнав — протяжно, з хрипом. Та яке мені діло до такого душогуба, як Медер?!
Дівчина була мертва. Жоден з акваріумів не постраждав. Рибки мирно плавали в зеленкуватій воді, спокійні і незворушні. До Медера їм теж було байдуже.
Акваріум на літрів сорок із чорними китайськими телескопами стояв у кутку. Плавало там чотири рибки — такі великі, сантиметрів по десять завдовжки, вугільно-чорного кольору. Дві із них хапали на поверхні кисень, дві інші спроквола помахували плавцями, а коли вони поверталися до мене головою, банькаті очі робили їх схожими на жаб.
Я спостерігав, як вони тикають мордами в зелень, Що нею заріс акваріум. Кілька червоних озерних равликів чистили скло. Дві рибки на дні виглядали [87] товстішими й ледачішими ніж ті, що плавали на поверхні. Цікаво, чому?
Між двома акваріумами лежав сачок з довгою ручкою. Я запустив його в акваріум, спіймав одного з телескопів і оглянув у сітці його сріблястий живіт. На ньому був рубець, що нагадував хірургічний шов. Я обмацав те місце й виявив під ним тверду ґулю.
Потім я дістав із дна ще одного телескопа. Такий самий шов, така сама тверда кругла ґуля. Тоді я виловив одну з рибок, що хапали повітря на поверхні. Ні шва, ні твердої круглої гулі. І спіймати цього телескопа виявилось важче, ніж двох попередніх.
Я випустив його назад в акваріум. Мене цікавили тільки два перші. Я люблю золотих рибок, як і решта людей, та діло — це діло, а злочин — це злочин.
Я скинув пальто, закасав рукава й узяв зі столу лезо, обмотане з одного боку лейкопластирем.
Брудна це була робота. На неї пішло хвилин п'ять. І ось вони в мене на долоні — сантиметрів два в діаметрі, ідеально круглі, молочно-білі. Вони сяяли тим внутрішнім світлом, якого не побачиш у жодному іншому камені. Це були Ліндерові перли.
Я прополоскав їх, загорнув у носовичок, відкотив рукава й надів піджак. Потім глянув на Медера, на його змучені болем і страхом очі, на зрошене потом обличчя. Чхати мені на Медера! Це був убивця, він катував людей.
Я вийшов з кімнати. Двері до спальні були все ще зачинені. Я спустився вниз, крутнув ручку телефонного апарата на стіні.
— Я дзвоню з будинку Уоллеса у Вестпорті, — сказав я. — Тут щось сталося. Треба викликати лікаря й поліцію. Ви можете нам допомогти? Дівчина відповіла:
— Я спробую знайти вам лікаря, містер Уоллес. Правда, на це піде час. У Вестпорті є дільничний полісмен. Викликати?
— Мабуть, викличте, — сказав я й повісив трубку. Все ж таки телефонний зв'язок у сільській місцевості має свої переваги.
Я закурив ще одну сигарету й сів у рипуче крісло-гойдалку на веранді. Невдовзі почулися кроки, і з будинку вийшла місіс Сайп. Якусь мить вона постояла, оглядаючи підніжжя пагорба, потім усілася у інше крісло. її сухі очі невідривно дивилися на мене.
— Гадаю, ви детектив, — поволі й непевно висловила вона припущення.
— Так, я представляю компанію, яка страхувала Ліндерові перли. [88]
Жінка відвернулась й подивилась у далечінь.
— А я думала, що тут він матиме спокій... — промовила вона. — Що ніхто вже його не турбуватиме... Що це місце стане мовби притулком...
— Не треба було йому намагатися залишити в себе перли.
Місіс Сайп повернула до мене голову, на цей раз дуже швидко. Спочатку її обличчя нічого не виражало, але потім на ньому відбився переляк.
Я сягнув рукою до кишені, дістав носовичка й розгорнув його в себе на долоні. Вони разом на білому полотні. Двісті тисяч. Причина стількох убивств!